|
|
|
 |
 |
 |
| Дороги і долі - Кубів Василь |
 |
|
Дороги і долі
ВасильКубів Дороги ідолі Присвячую своїм внукам ОленітаРомкові Моє село, моя країна, мійсвіт, моя батьківщина – скільки нез’ясованих понять і які почуття огортаютьлюдину, коли на самоті роздумує вона над сенсом життя і тимиодвічними поняттями – «моє», «наше», «чуже». Роздумую ія над тими короткими за формою й широченними за змістом поняттями, що ятрять моюдушу. Особливо тепер, коли відчуваю, що життя моє смеркає, і, оглянувшись назад,сам себе запитую: – Що за свій вік доброго зробив, кого захистив?Ой, як потрібно щось зробити! А що?.. Ну, хоч биописати те, що сам бачив, що інші робили. Описати життя краю бодай із вікна свогообмеженого «я», залишити для нащадків спогади про історію рідного села, де бувочевидцем розмов, незабутніх подій, звідки виніс багато дитячих іюнацьких вражень. Моє село Деренівка не подібне на інші села, дебув очевидцем, і не тому, що воно моє, а тому, що завше було активне, бойове, щойого молодь була, як тепер прийнято казати, з державним розумом. Втручалася довсяких громадських справ. Брала на себе відповідальність за все: долю села,повіту, народу. Не декларативні заяви, а її практичні дії говорили самі за себе.Наші села зберегли не тільки національну культуру, зберегли націю від зникнення.Село вистояло і не зломилося. Ми всі в боргу перед селом. Молодьчасів моєї юності навічно зосталася для мене нетлінним взірцемукраїнського патріотизму. І я не можу, як писав поет Василь Симоненко,піти із цього світу, не залишивши про тих кристально чистих дорослих дітей селадоброї пам’яті, живого сліду, бо кожний із них спалахнув палаючою зіркою нанебосхилі української весняної ночі першої половини двадцятогостоліття. Випурхнули всі ми зі своїх сіл і розлетілись по світах івсе, що там побачили й почули несемо на старість до свогогнізда. ПЕРШАЧАСТИНА Село очима юнака Мамазасвітила лампу, обрізала кравецькими ножицями ґніт, пілкою витерла шкельце,поправила ковпачок над ґнотом і посадила шкельце в гніздо. –Добрий вечір, Марино! – з порога привітався Туркулів Луць. Зняв шапку й, недіждавшись від Марини відповіді чи запрошення до хати, попрямував до стола. Поклавна бамбетель свого вилинялого кашкета і перш, ніж сісти, пошкрябав штанами крижі.Він завжди так робив. Луцеві здавалося, що тих «рухів» сусіди не помічають, бо вінтримав руки в кишенях штанів і час від часу їх підтягав. З першого поглядувиглядало, що штани без паска й сповзають, а він , тримаючи руки в кишенях,підтягає їх догори. Можливо б, і справді так було, але Луцьзавжди робив один рух догори і кілька рухів горизонтальних кругових,наче чухав сверблячі крижі. Це увійшло йому узвичку, так як і Горобцевій Франці – обкусувати зубами нігті на рукахпри розмові з сусідами. – Гринько що, дає коням їсти ? – чи тоспитав, чи то сам собі пояснив Луць. – Ая, – буркнула Марина ізаходилася розпалювати в печі, щоб приготовити вечерю. Луць неробив собі нічого з непривітної поведінки Марини. Він звик і до нього звикли, якдо члена родини. Потупцював трохи біля стола, потім став біля вікна і задивився увечірню темінь. Дивився у вікно, немовби щось там бачив. Бо ж кудись очі требабуло подіти. Не дивитись весь час на набурмосену Марину, чи на її грубі литки. Рипнули двері, і на порозі появився господар. –Добрий вечір сусіде, привітався Гринько, взяв з лавки кварту, набрав у сінях зцебра води і вийшов на двір помити свої порепані, спрацьовані руки. Відтак у хатізнайшов відносної чистоти домоткану веретку, що нею користувались всі домашні, істаранно витер долоні. – А де Яків, Марино? – запитавнарешті?– Або я знаю, напевно в Дацика, – байдужим голосом відповіла Марина.– Казала м я йому туди не ходити, а він на зло мені. – А що,Луцю, Гунькове радіо говорить про війну в Абісинії ? – Гринько кинув шапку нашвейну машинку і присів біля неї на крісло. Луць потряс за звичкою штанами, всівсявигідно на бамбетлі, погладив неголену щоку і з гідністю добре проінформованоїлюдини почав: – Абісинці – то такий напівдикий нарід. Їх італійцігодували, одягали, вчили культури, а вони невдячні. – Луцьзасміявся – о, які вони невдячні! Так з Варшави передають. До хатизайшла Явдоха. В руках тримала відерко свіжо надоєного молока. Піна на молоцілегенько потріскувала. Хату наповнював своєрідний молочний запах. – А де Яків? – запитала Явдоха. – І казав я йомутуди не ходити, – відповів замість Марини Гринько, більше до себе, ніж до тещі,яку не любив за її командирські настанови у всіх сімейних справах. Гринькозабороняв синові ходити до Дациків, бо через них два тижні просидів у тюрмі. І всеза ту кляту межу. Скільки людей пішло передчасно з цього світу з-за межі. І чогодивуватися, що Гринько боронив межі свого городу? Он держави – сусіди –і ті теж воюють за прикордонні території, значить за межі. Дацикова рідня складалась з п’ятьох братів і трьох сестер. Післябійки за межу, два брати – Гринько і Іван – виїхали до Канади. Це Пилипові дітивід першої жінки. Семко, з дитинства був горбатий, оженився з Настею, жив разом збатьком у другій половині хати і мав одну доньку Марусю. Сестра Явдоха вийшлазаміж за односельця Івана, стала невісткою, а потім улюбленою мамою свого одинакаДем’яна. Від другої жінки Пилип мав четверо дітей – Федька, Ганку,Степана і Зоньку. Різниця в роках між дітьми була невелика, всі разом бавилися,билися, пасли корів, а зимовими довгими вечорами разом з батьком співали. Всі булиголосисті, здорові, веселі, то як сусідський Яків міг втриматися, щоб не побігтидо Дацика, навіть проти заборони свого тата. Тим більше, що сьогодні в Дацика такеробилося, таке творилося! Пилип у церкві був старшим братом ізавжди після закінчення польових робіт організовував вдома лиття воскових свічок.Для сусідських дітей, та й не тільки для них, це була дивина. В крамниці продавалисвічки, але привозили їх з Теребовлі, а робили десь далеко, і були вони маленькі,а тут робили величезні, завдовжки з Дацикового Степана. Хоч Пилип та йогопомічники виганяли дітей з хати, щоб не заважали роботі, але вони знову і зновупоявлялися то в одному, то в другому хатньому куті. Цікавість була більшою, ніжпогрози і докори старших. Побачити, а декому поталанило вкрасти кусочок воску, щобна пасовиську похвалитися. Помічники й Пилип нагадували дітям, що красти віск євеликим гріхом, бо це для святої церкви, а куплений віск є на зібрані громадоюгроші. Більшість дітей, якщо вже опинились в хаті, стояли мовчки, облизувалипересохлі губи, переступали з ноги на ногу, мнули в руках шапки і ждали, ждали – аможе хтось із старших змилується і зробить хоч одному з них маленьку, малесенькусвічечку. Пилип ставився до Гринькового Якова якось особливо, нанього не кричав, не виганяв, а так-ні добре, ні зле. Коли одне коло свічок буловідлите, то з долівки збирали куски воску, щоб кинути в баняк і перетопити на новеколо. Пилип не збирав воску, тільки переглядав відлиті свічки і відрізав з деякихне формові соплі. Якось лагідніше глянув на притулених в кутку дітей, долонямизсукав маленьку свічку і без слів дав Якові. Яків, теж без слів,взяв свічечку і стрімголов помчав через дорогу додому. Витер задубілі босі ноги вонучку, відчинив хатні двері і показав всім ту маленьку свічку. Тато грізнозиркнув на нього ( а може тільки так здалося ): – Ну що, заробивсвічку? – Ага, – витиснув малий з себе. – Помийноги, випий молока і йди спати, – наказав тато. Бабуся витяглаз-під лавки чисту онучку, якою Яків мав витирати помиті ноги, і продовжувалацідити молоко в глечики. Набравши горня води, слухняний син мив на камінних плитахперед хатою порепані ноги і сам до себе усміхався. Ага, і свічкумає, і тато не сварився, а найліпше те, що своїми очима бачив великий секрет, якроблять свічки. Може, колись підросте і собі спробує, адже колись Дациків Пилиппомре, а він буде старшим братом у церкві. – А чому б, ні! – немовби комусь заперечував, – Ну, чому ні? Йому привезуть такі самівеликі, як точило, кільця воску. Він почепить в порожній хаті велике колесо, накухні в баняках розтопить віск. На колесо зачепить, як бачив у Дацика, тонкішнурочки на гніт і буде лити квартою на них розтоплений віск. Ні,не так, він буде тільки керувати, так, як Пилип, і кричати буде на сусідськихдітей так само: – Чого став, витріщив очі, ану, шмаркачу,забирайся додому! Ага, а до кого кричати – ті вуйки, що помагаютьПилипові, не захочуть слухати його наказів. Та й жінку треба мати, щоб варилавіск. І ще, де таке велике колесо взяти? Добре Стефанові – колесо вже в них є, алежінки нема, – голосно, самозадоволено засміявся. – Та де ти такдовго миєш ноги ? – з сіней запитала бабуся. Яків стрепенувся,взяв до рук приготовану онучку, але вчасно помітив, що одна нога ще непомита. Тутвін догадався, що лив воду на одну ногу, як лили віск на гніт у Дацика. Бабусяпринесла теплої води і допомогла йому помитися. Він на п’ятахповернувся до хати, вмостився на лавку біля печі і притулився до теплоїгрубки. Пив ще тепле молоко від корови і слухав цікаву розповідь Луця: Старий Тихоліз спав літом на возі під грушею. Пильнував, аби вночіхлопці грушок не крали. Та хлопці одної ночі залізли на грушу, нарвали грушок, астарого витягли з возом на дорогу. Тягли віз в село аж до Поздика, а там,переконавшись, що старий міцно спить, пустили віз згори до криниці. Луць так смішно розказував, що малому і самому захотілося щосьподібне придумати, коли виросте. А надто йому сподобалася історія, розказана Луцемпро Капотові сани, які хлопці на святого Андрія витягли на вершечок стодоли.Господар рано зібрався їхати до Теребовлі на ярмарок, виніс упряж, а саней нема.Цілий день шукав господар у селі свої сани, а під вечір прийшов до нього сусіда.Він співчував Капоті і висловлювався так: Конокради крадуть коней,а, щоб крали сани без коней, такого ще не було. Прощаючись сусіда заговорив пропогоду і показав пальцем на повний місяць, що саме викотився з-за стодоли. Капотавраз занімів, відкривши рота. Коло місяця підпирало дишель йогосаней: «Та ж то мої сани!». Яків любив слухати Луцевірозповіді про сільські новини, а як приходив до хати Гумінєцький, то це булосправжнє свято. З батьком вони згадували випадки Першої світової війни,сперечалися про політику. Найбільше малому хлопцеві подобались довгі зимовівечори. Закінчивши домашні роботи коло худоби, птиці та коней, сусіди сходилися дохати. Батько шив чи, як мама казала, «ліпив» сусідам кому штани, кому блузку.Штани шив за один раз, а блузку перешивав по кілька разів, бо важко було йомудобре пришити рукави. На поміч приходила мама, і батько у неї на плечахфастригував ті рукави. Вона часто сердилася, і малому ставало жаль тата, бо хібавін винен, що рукав зле лежить на маминому плечі. Якщо мама така мудра, то нехайсама його пришиє. Добре, що вона сварить тата, коли нема сусідів, бо при чужихлюдях було б соромно за тата і за свою родину. Крім Луцяі Гумінєцького, до хати часто приходили Петро Джурба і Туркулова Текля. Та завждинарікала на свого сина Стефана: – Зібралася йти на полекопати бараболю і кличу свого сина, а його нема. Шукаю по подвір’ї – нема, нагороді, за стодолою – нема. Питаю брата Луця, чи не бачив Стефана? Не бачив. І деж, думаю, він подівся? Ага, згадала! Підкрадаюся до виходку, заглядаю через дірку,а він (щоб ви думали?) зняв штани і читає книжку. Ну, думаю, я тобіпочитаю! Беру хутенько відро води, підходжу ближче і враз виливаю черезнезакриту частину виходку (За браком дошок селяни тоді не робили дашків надтуалетами). Яків слухав смішну історію і дивувався: невже то мова протого самого Степана Серафина, котрий навчає його грати на мандоліні. Невже це тойсамий Степан, який, замість копати в полі бараболю, читає у виходку книжку, вчитьу неділі і свята хлопців та дівчат співати. Невже це той самий Степан, що диригуєв церкві хором разом із зятем священика Глинського. За учителя Степана сталомалому Якову боляче. Не раз він бачив, як допохилої глиняної Серафинової хати, де білі стіни ледвевиглядали з-під великої шапки солом’яної стріхи, заходили старші хлопці і дівчатана репетицію. Спочатку всі дівчата сиділи на призьбі і тоді, здавалось, що немахати, а є тільки великий солом’яний дах і під ним гама вишитих сорочок. З-поміжвишитих сорочок та заквітчаних дівочих голівок дивилося на дорогу маленькевіконце, розділене двома горбильками навхрест. Хата мала тільки два таких віконця. У тій хатині, подібній до Шевченкової, родився і виріснапівсиротою великий диригент цілого села. Батько, ще маленького покинув його івиїхав до Канади на заробітки, та так і не повернувся додому. Текля сама давалараду на господарці, сама, як могла, виховувала сина, свою єдину надію. Ким він мігби стати, якби закінчив консерваторію! Та ба, звідки було взятисолом’яній вдові гроші на школу. Чотири класи освіти тоді були обов’язковідля дітей села. Та ще в третьому класі всі вчилися по два роки –незалежно від успішності, а в четвертому – три роки. Ось таку семирічку закінчивСтепан. Разом з мамою господарював на двох чи трьох моргах поля. Старенька хата,старенькі хлівці і така стодола. Пас, як і всі діти, спершу гуси, потімкорови – і не тільки свої, а й сусідські. Мамин брат, вуйко Луць, господарювавнавпроти через дорогу, мав двох синів – Зенка і Миронка, трохимолодших від Степана. Через межу від них проживалабагатодітна родина Гуменюків. Старші сини: Ярослав, Дмитро, Павло, Іван, Гринькомали прізвище Семків, молодші сини: Міхал, Степан, Іван –мали другого батька – Гуменюка. На пасовиську хлопцізазвичай говорили про війну, особливо про козаків. Це стало майжетрадицією. Книжок про козацькі часи в сільській бібліотеці не бракувало. Історичнеминуле України, перелите в романи Куліша, Чайковського, Лепкого, Юрченка, в поезіюШевченка, Франка, Лесі Українки, Олеся, Грінченка, Грабовського, Шкрумеляка,проникало в юнацькі серця солодкими мріями. Періодичні журнали«Золотий колос», «Дзвіночок» та книжки з бібліотеки бентежили дитячууяву, кликали стати подібними до героїв прочитаних романів, боротися, як вониборолися, чи вмерти, як вони вмирали. Так чи не так, але сіра буденщина білябатькового господарства у здоровому тілі викликала душевний бунт. І коли цівчорашні пастухи в святковому одязі – вишиваних сорочках, з гладко заструганимипалицями для спортивних вправ у руках демонстрували, переважно на майдані колоцеркви, стрілецькі вправи, то кожен уявляв собі це, як генеральну репетицію передпоходом на ворога. Міцно стиснута в правиці палиця ставала уявною шаблею, чирушницею. Краще патріотичне виховання годі уявити . Вправи зпалицею, з якою майбутній герой стане до бою, започаткував студент Львівськоїтеології, Іван Збаращук – сусід Серафина. На літні канікули він, як і всістуденти, приїжджав до батьків, але поводився вже по-панськи. Корів не пас, в полекосити чи жати не ходив. Босим його вже не бачили. Однолітки дивилисяна нього скоса, а молодші – з повагою. На початках навчання стрілецьких вправвідбувалися за річкою, біля Туркули. Хлопці й дівчата ходили на ці імпрезипереважно босі. Хлопці робили вправи з палицями, дівчата – з хустками. Ворганізації сільської молоді Іванові охоче допомагали дочки священика:Дарка і Ольга – учениці гімназії. Той же Збаращук започаткував у селі волейбольнугру – сітківку. Яків не раз згадував добрим словом отця Збаращука,особливо першу зустріч з ним у третьому класі. Тільки-но Яків вийшов з подвір’я на дорогу, як побачив Івана –студента теології. Йшов він повільно, з панською гідністю, до Якова усміхнувся,коли той чемно привітався: – Слава Ісусу Христу. –Слава навіки, – відповів і злегка торкнувся він правицею капелюха. Яків стояв на містку проти свого подвір’я і чекав, поки Збаращукпройде, але той поманив його до себе і лагідно спитав: – А як тебезвати?Яків, – тихо відповів хлопець. О, це гарне християнськеім’я. Коли виростеш, будеш гордитися своїм покровителем. Можливо, він передастьтобі свої благородні риси характеру і своє благословення. Відтакузяв Якова за плече, полою довгого плаща прикрив його і спитав: –Якщо ти українець, то повинен знати, хто і коли охрестив Русь–Україну. Яків підняв на Збаращука очі і не зовсім впевнено сказав: Володимир Великий, у 983 році. – Дуже гарно хлопче,тільки з цифри три треба зробити вісім. Вийняв з кишені цукерок«Наша марка», вклав Якові в руку. Тепер біжи до школи ініколи не забувай, коли хрестили Україну.Враження від першоїзустрічі з молоденьким шляхетним студентом теології проніс Яків через усе своєжиття. Минуло відтоді 50 років. Аж у 1988 році в колишній сільській читальні«Просвіти» села Яків організував зустріч односельців, котрі мали вищу освіту. Назустріч приїхав і отець Збаращук. А чи пригадуєте, отче, хлопчину,якого ви спитали про дату хрещення України? – запитав сивий Яківстаренького отця? – Цю дату запам’ятав я на все життя. Дякую вамза науку. І вгостив отця цукерками «Наша марка». Для культурногорозвитку села чимало зусиль доклав священик Петро Глинський. На місці староїкорчми він організував будівництво читальні з бібліотекою і крамницею. Збиратикошти на це діло він доручив поважним сільським господарям.Ще 400 злотих позичив з церковної скарбниці. Церковні гроші збирали в неділі ісвята під час відправи Богослужіння старший брат і старша сестра з церковногокомітету. Кожен селянин – (ходили до церкви всі, за винятком хворих і пастухів)вважав своїм обов’язком кинути на тацю не менше п’яти грошів, багатші жертвувалибільше. Були й пожертви великі, після одужання чи пережитого лиха. Рушники, ікони,срібні хрести, дзвони були куплені віруючими у важку хвилину їх фізичного чидуховного випробування. Були випадки, коли самотні люди у своєму передсмертномузаповіті передавали на відбудову церкви всі свої зароблені тяжкою працею достатки– поле, господарку, гроші. Нащадки зобов’язані відшукати в архівах їхні імена ізолотими буквами викарбувати їх біля вхідних дверей старої церкви і читальні«Просвіти». Петро Глинський разом з сім’єю мешкав біля церкви натак званій плебанії. Це одноповерховий будинок з 4-ма чи 5-ма кімнатами, покритийчервоною черепицею. На великому подвір’ї – стайня на дві пари коней, 4 корови,свині, індики, качки, гуси, кури. За хлівом стояла окремо під солом’яною стріхоюстодола. Між цвинтарем, межа якого закінчувалася на стежці, що вела віддуба – теперішньої могили повстанцям з ОУН – аж до лісу, і забудованим подвір’ямріс непоганий сад. Тепер сад вирубаний і забраний під новий цвинтар. Подвір’я, саді город були загороджені парканом, а подекуди – штахетником. Вся плебанія –проборство було збудовано силами і за кошти села. Крім того, врозпорядження священика громада виділила двадцять гектарів поля.Сім’я Глинського складалась з шести чоловік: дружини – Аліції, їїматері – Ольги Кмицикевич, двох дочок – старшої Ольги, молодшої Дарки інаймолодшого сина Богдана. Родину обслуговували наймичка і наймит Пилип. Глинський був непоганим господарем, організатором, просвітителем.Сам фізично не працював, але дітей примушував працювати в саду, дівчат– опановувати куховарську справу. У жнива двома возами возили зполя додому снопи. Наймит Пилип возив з Даркою, а Петро Турула, наречений Ольги,возив другим возом. Їх приклад захоплював сільську молодь. Всі хлопці і дівчатахотіли наслідувати священикових дітей. У сорочках з закоченими рукавами, дівчатаіз зав’язаними назад хустинами з неабиякою гордістю возили свої снопи з полів. Культурне життя в селі набирало сили після «копання бараболь».Центром цього життя була читальня. Його активності сприяла родина Глинських. Коженїї член відповідав за певну ділянку роботи. Дочки вчили танцювати сільську молодь,організовували збір грошей для сиріт, на рідну школу, для бідних студентів. Доречі, багато студентів приїжджало до Глинських на канікули, чи на ферії як тодіназивалось. Студенти тих часів склали собі пісню: На фонд студентський не щадіть ви грошей , На фонд студентський всі несіть, Бо студент наш– це жовнір у запіллі… –»– –»– цевоїн у цивіллю. Дружина ГлинськогоАліція організовувала куховарські курси для сільських молодиць. Там вона вчила якварити і пекти смачні страви, печиво і торти. Наречений Ольги – інженер Турула,студент Львівської політехніки – «сидів на шиї» Глинських, не маючи відповідноїдержавної чи приватної роботи, як і більшість українських інженерів. В читальнівін організував хор сільської молоді. Пробував створити струнний оркестр, вчивбажаючих нотної грамоти. Турула систематично проводив репетиції в читальні. Зконцертами їздив по селах району, до Теребовлі. Кожну неділю і святкові дні хорпід диригуванням Турули співав на Богослужінні. Кожний хорист дорожив своєюучастю, гордився нею, підтримував порядок і дисципліну. Ні хористи, ні диригент законцерти, за спів у церкві плати не отримували. Це не був громадянський обов’язок,це була традиція, захоплення, мода. Кожен відчував гордість за себе, за своє село.Всі хористи, від найбіднішого до найбагатшого, як дівчата, так і хлопці, маливишиті сорочки. Між ними були й жонаті. Між хористами Турулапомітив неабиякий хист в селянського хлопця Степана Серафина. Навчив його хоровоїграмоти, допоміг стати диригентом сільськогохору. Щоб зробити церкву привабливим місцем для молоді, о.Глинський запропонував розрівняти частину території біля церкви, щоб зробитимайданчик для волейболу і спортивних вправ «ЛУГу» чи проведенняфестивалів (як тоді називалося – фестин). Молодь зважила на незручність розміщеннястарого майданчика за річкою біля Туркули, згодилася на пропозицію і взялася дороботи. Територія церкви була оточена кам’яним муром товщиною більше одного метраі висотою до двох метрів. По периметру муру з внутрішньої сторони росли старі липи(деякі ростуть і дотепер). Площа біля церкви мала значний нахил з північноїсторони на південну, на вищій північній стороні стояло кілька кам’яних хрестів надстарими могилами. Отож під керівництвом о.Глинського молодь розібрала весь мур.Найняті за церковні гроші мулярі звели новий мур тільки з південного і східногобоку, піднісши його по висоті до рівня горизонтальної площини. Більше 200кубометрів землі молодь перевезла тачками, перекинула лопатами з північної стороницеркви на південну. Викопані кістки старих поховань (можливо то були фундатори ібудівничі церкви ) зібрано і переховано в дві могили. Над ними і тепер стоять тісамі хрести (напис потрібно відновити і розшифрувати) навпроти входу до церкви.При перенесенні знайдено монети і кам’яну сокиру та інші речі. Правдоподібно, щовсе це о.Глинський передав Теребовлянському музеєві. Вся плебаніябула огорожена високим парканом. По середині стояв будинок священика, покритийчервоною черепицею. Південна частина території була відведена під господарськібудівлі ( стодола, стайні для коней, корів, свиней іптиці). На північній були грядки під городину, квітники ісад, по якому бігали без прив’язі дві породисті собаки. За парканом, з західноїсторони, були запалі могили з кам’яними хрестами 18-го століття (до1860 р.). За парканом північну частину цвинтаря можна розділити на верхню –старішого поховання приблизно до 1914 р. і нижню – поховання до 1950 р. Цвинтар небув огороджений. На краю нижньої частини містилася маленька трупарня. Перед 1939роком вона занепала і розвалилася. Вхід на цвинтар зі стороницеркви був перегороджений дощаною брамою на рівні паркану північної частини саду.Між брамою і північним муром церковної огорожі стояла дяківка. Будинок для дяка невикористовувався в 20-му столітті за призначенням. Там жив багатодітний, дужебідний Василь Бойко, що наймитував у о. Глинського. Дяком після Першої світовоївійни працював Стефан Кравчук. Грабарями були Хомів Степан і Бойко Василь.(Хронологія з пам’яті є умовною). О.Глинський не тільки справлявсяз церковними обов’язками, але й займався просвітницькою діяльністю. В читальні вінорганізував драматичний гурток, сам вчив як виконувати деякі ролівистави. Маючи немало знайомих серед духовенства та серед кіл львівськоїінтелігенції, він запрошував до себе в гості студентів не без того, щоб дочки малиможливість вибрати собі женихів. Серед них частим гостем був студент теології,Іван Збаращук. На забавах Глинський навчав дівчат і хлопців правил поведінки. Ащоб їм легше було засвоїти «панські» манери, деколи організовувавпоїздки на забави до Теребовлі. Збирав найбільш активних хлопців і дівчат(Кищикову Катерину, Збаращукову Теклю, Шкугру Стефку, Туркулу Емілію, ЛучкуМиколу, Литняка Дмитра, Чигрина Івана та ін
|
|
|
|
