|
|
|
|
Син волі
СИН ВОЛІ Хто б міг подумати,яка ворожка могла йому вгадати цю невеселу подорож!.. Два тижні тому він був щевільним соколом, а нині їде Санкт-Петербургом, містом своєї молодості, під пильнимнаглядом двох охоронців, ніби якийсь варнак... До Гатчини він ще тримався, легкопрогонив сум, недобрі передчуття і навіть здатний був кепкувати з похмурихцерберів, що прагли якнайшвидше привезти й здати його, Шевченка, у Третій відділвласної його імператорської величності канцелярії. Коли ж збагнув, що скоро кінецьшляху, щось напливло на нього, мов синьо-чорна хмара, притисло, душу вгорнуло вкригу. А як долинув з неба над болотистим полем високий голос жайворонка, на очісамі набігли сльози. Натягнув на лоб капелюх, аби ніхто не бачив його таким,розслабленим, і потім довго й тяжко долав ту хвилю розпачу... —Ну, слава богу, приїхали! — зітхнув, коли спинилися біля воріт, яких у всій Росіїбоялися не менше, ніж страшної брами пекла. Жандарм зиркнув нанього і посміхнувся. — Возславиш ім'я господнє, як звідсивийдеш...— мовив багатозначно. — А може, яневинний? — Перед престолом усяк у чомусь тазавинив. — І ви? — Ми — перст вказуючий,— сказавжандарм. — І ми ж — кулак караючий,— стрибнув на землю офіцер,—Гей, хто там є? — постукав у куту браму. Тарас устав, поглянув наЛітній сад, який, увесь просвічуючись, тремтів весняним дрожем за Рубіконом, сирічФонтанкою, на Ланцюговий ажурний міст і на Михайлівський величнийзамок... Повіз сіпнувся й рушив у двір розбійницького вертепу, якназивали цей дім в оточенні Карла Брюллова. — Кого привіз на цейраз? — спитав жандарм, що відчиняв ворота. — Та... солов'я...—махнув рукою офіцер.— Співав усю дорогу. — Хохол,напевне? — Точно. — У нас таких чимало заразкукає. Та все пани, студенти!..— зміряв цікавим зоромновоприбулого. — Попов приймає? — Знамо. Малороси— його парафія. З уїдливим залізним скрипом зійшлися стулки брами,і Петербург відплив кудись у невість. Душа Тарасова була ще там, на волі, нарозбагнючених весною вулицях, біля Неви, на набережній, де Академія, в якій пізнаввін щастя відчути себе людиною, а не рабом, в якій піднісся до осяйних вершинмистецтва, а тіло, сам він, власне, його жива натура, невідворотно вписувалися уцей жахливий закут, юдоль печалі й знищення людського в людях. Сидів, не знаючи, що має діяти, і відчував, як кожна найменша часточка його єствакричить, волає, рветься на світ, на вільну волю, якою він не навтішався за дев'ятьроків. Десь з глибини душі, а може, й тіла повіяло старим, забутим холодом йогокріпаччини, як повіває з яру серед весни останнім чорним льодом... — Ось він,— кивнув на нього офіцер чиновнику в партикулярнім одязі, який прийшовприйняти бранця. — Папери з ним? Жандарм зіскочивз воза, зняв чемодан з печатями. — Чудово,— потер чиновникруки. — Добридень вам,— сказав Тарас, здивований йогоневвічливістю. Приїхала у двір людина, а він... Чиновник глянув наофіцера, який лише стенув плечима, зиркнув краєчком ока на двох жандармів, що самевийшли з флігеля, і, гасячи в очах веселі бісики, вклонився гречно“гостеві”: ---Ласкаво просимо, ваше високоблагородіє! Давно на васчекаємо. Світлиця вже приготована… Тарас стрибнув наземлю. — Сміятися з чужого горя... — Pardon, mоncher1,— вклонився знову.— Вибачте! Я геть забув, що маю діло з художником ісочинителем поем та віршів... Сидоров! — гукнув жандарма, який стояв на варті білядверей у флігель.— Візьми його й замкни у вільнім номері! Синьомундирий Сидоров підскочив чортом, узяв рушницю навпереваги, так ніби звідсиможна було втекти посеред дня, при всій чесній компанії жандармів та чиновника, імовив хмуро, з притиском: — Вперед! Спрямовуючибагнетом, погнав його в одні, у другі двері й сердито хряпнув третіми за спиною варештанта. Лунко два рази клацнув ключ у замку, хтось щось сказав до когось укоридорі, і стало тихо. Тарас оглянувся в своїй новій оселі.Вузеньке ліжко, столик, один стілець... І тут помітив грати, які прийняв спочаткуза звичайнісіньку, хіба що трохи густішу, раму. Вони найдужче вдарили йому посерцю. Грати — різновид клітки, символ неволі, горя, краху людських надій!.. А ще— ганьба. Колись, було, в Кирилівці в'язниць боялись дужче від ран та смерті...Звірі й ті у неволі гинуть, а тут жива людина, подоба божа!.. Господи, і той —твоя подоба, що збиткувався, грався із ним, як кіт із мишею, в дворі цьоговертепу? І Сидоров, який загнав багнетом його, мов татя, у клітку-камеру? ІЮзефович київський, що удавав із себе людину чесну й віддану своїй землі,народові, а в мить тяжку, жертовну відрікся, зрадив друзів?.. Сівна убоге ложе, щоб припинити, втишити в ногах бридке тремтіння. Так ніби він неїхав сюди із Києва, а йшов чи біг... Не здатись тільки б, витримати!.. Пусте. Вінпросто стомлений. Весь шлях не був ні хвильки на самоті. Дванадцять днів дороги,жартів, співу і... боротьби з самим собою, з острахом, що, як змія, вповзав удушу!.. Він навіть їх, своїх похмурих стражів, примусив з ним співати улюбленихйого пісень. Ой Морозе, Морозенку, Ти славнийкозаче! За тобою. Морозенку, Вся Вкраїнаплаче!.. І сміх, і гріх! Виводили — аж ліс дзвенів, аж хурманвтирав сльозу... Десь зрошує слізьми дорогу,— сюди ж, у стольнийСанкт-Петербург,— Миколина нещасна мати, яку він бачив у Броварах... Його везли,мов на пожежу, і день, і ніч, лиш коней перепрягали, а їй ще довго їхати... Оцетобі, Миколо, шановний пане Костомаров, і мудрий цар, якому ти хотів віддати підтверду руку союз слов'ян, об'єднання братів-народів!.. Він хоче сам узяти,загарбати. А ти йому: будь ласка, прийміть від нас, од братчиків!.. Сліпці! Неперсні з образом святих Кирила та Мефодія, не папірці статутні, а сокири, та вила,та гострі коси!.. Вішальникові, катюзі кращих синів Росії хотів читати проповідіпро благочестя, рівність і всеслов'янську єдність!.. Дитина єси, Миколо, хоч іпрофесор... Почулись кроки, брязкіт,— напевно, зброї,— різка,прихрипла мова. І знову все затихло... Невдовзі грюкнули залізомдвері, хтось увійшов чи вийшов з такої ж, мабуть, камери... Тутуже чимало братчиків. Він достеменно не знав, хто саме, крім Костомарова та двохстудентів: Андрузького й Посяди... Може, й Гулак сидить — він був десь тут, уПетербурзі... Чи то Куліш та Білозерський встигли перевезтися через кордон, чи їхтакож схопили?.. Із вулиці ледь долинає стукіт швидких коліс...Хтось засміявся голосно... Там ще живуть, а тут... Що тут на них чекає? Тяжкі,брутальні допити з метою знівечити, втоптати в твань високі їхні помисли і їхнідуші, виповнені любові й болю за свій народ, за люд, що стогне, мучиться підтягарем кріпаччини? А потім... Потім буде не те, що бог дасть,— що царзвелить! Не згледівся, як почало темніти. Помітив це, колизаклацав ключ у замку і в ледь прочинені окуті двері його спиталибасом: — Вечерять будете? Хотів відмовитись, тасхаменувся вчасно. Тому, хто прагне витримати і не зламатися, треба не тільки силидуху, а й сили тіла! — Буду. — Як маєте за що, томожу принести вам з трактиру. Бо на харчах казенних... — Спасибі.Ось карбованець,— підвівся з ліжка і підійшов до щілини. Поклав монету впростягнуту лапату руку, пождав, допоки двері знову відгородили його від світу, йрвонув тісного коміра. Кинув на ліжко шарф, що заяснів у сутінках кривавим тихимполум'ям і нагадав чомусь йому гусара, що на поромі перед арештом хотів зіпхнуть уводу чемодан... Не допустив, злякавшись, що там навіки кануть його найкращі вірші,його рукописи, які зібрав, на лихо, по всіх знайомих. Тепер жандарми мають щопочитати! ...Аж ось і сам, Високий,сердитий, Виступав; обок його Царицянебога, Мов опеньок засушений, Тонка,довгонога... Є вірші, є... І є за що вчепитися, заслати його вСибір!.. Можливо, треба було... Ні, він не зміг! Це ж діти його... Щоб батько тарятувався смертю своїх дітей!.. Ти певен, що тут не вб'ють, не знищать?.. Надія є:їм треба документальні свідчення його крамольності, його вини. Вони тут тихоскнітимуть, — як не потрублять миші, — аж доти, поки не вдарить дзвін свободи... Авдарить?.. Вдарить! Чим більше зло, тим вік його коротший... Довгенько щось Росіятерпить... Коли найкращі люди ідуть на смерть, на каторгу в ім'я святої волі, вона— близька, вона, як кажуть, не за горами! Рилєєв, Пестель... То все — було!.. Ізараз є... Ти мовиш про тих, що нині звозять сюди жандарми?.. Не тільки. Є і вПітері... Тс-с!.. Я мовчу. У мене не розживуться синьомундирі!.. Заклацав ключ, поволі, немов самі собою, одчинилися рипливі двері, і в порозівиріс Сидоров із тацею в міцних руках. Пройшов до столу, вправно поставив тацю зпосудом і зняв серветку. — Ось, пане, їжте, — мовив. І осміхнувсьу вуса. Потому старанно з кишені виловив дрібні монети й подав ув'язненому. — А цена завтра буде. — Залиш собі. — Спасибі, — сказавнетвердо якось, не по-тутешньому. — Не з України часом? — спитавТарас. — Сидоренко... — всміхнувся гірко. — Служишуже давно? — Дванадцять років... — Сидоров! —гукнули десь у коридорі. — Дивись мені, собачий сину! Солдатстенув плечима, мов вибачаючись перед Тарасом, і швидко вийшов. —Тут я! — озвався також різко, замкнувши двері. — Ні, ти такидоходишся! — Приносив їсти панові, вашблагородіє. — Ха! Панові... Це, Сидоров, такий же пан, як ти, дурна твоямакітра. --- Так точно, ваше благородіє! — вигукнув солдатзраділо. Як збирав порожній посуд, не поспішав, усе придивлявсянишком чи щось хотів спитати, та не насмілювався — Ви й справді,пане, будете з людей простих? — озвався-таки півшепотом.— Бо в нас тут все пани йпани... — Художник я, чоловіче,— сказав Тарас. —Виходить, пан... — Та як дивитися. Я з кріпаків, і рідні мої вневолі. — Втекли від пана?! — Викупили. Знайшлисядобрі люди. — Бредня. Немає таких людей... — Є,друже, є! — У бідних чортма за що, а панство... —Ну, Сидоров! — почулось нагло із коридора. Солдат зіп'явсь навшпиньки і тиховийшов. — Слухаюсь, вашблагородіє! Двері замкнулизнову. Десь у дворі, а може, то й на вулиці, гойднулося й лишилось світло, і найого ясному тлі вирізьблювалися, мов на гравюрі, холодні чорні грати... Ніколи іне подумав би, що ці залізні рамці так можуть діяти, впливати на душу!.. Здавалосяб, шматки металу, пруття, аж ні, так ніби воно лежить, те пруття, отут, нагрудях!.. Певно, в його душі озвався первісний страх людини, що прагла мати всюдишлях до швидкої втечі й остерігалася всіляких пасток... Власне, і Товариство їхнєбуло не чимсь, а пасткою. Відкрите, всім доступне, з промовами та писаниною!Приходь, намотуй собі на вус і — так і так, мов, пане губернатор... Воно й недиво, що хтось доніс... Тепер усе пропало! Стільки труда покладено, роздмухановогню в серцях; із іскорок, що ледве-ледве тліли... --- Виходь! —почулось. Глянув і здивувався: в камері стояв жандармський унтер,а Сидоров йому присвічував. Задумався і не почув, як відчинили двері. Треба надалібути пильним... Коли Тарас підвівся, похмурий унтер вихопив ізчорних піхов шаблю і вмить зробив чверть оберту, мов даючи йомудорогу. Сидоров пішов попереду, Тарас слідом, за спиною у себечуючи холодний подих унтера. А може, шаблі?.. На вечірпохолоднішало. З невидимих весняних хмар спадав сніжок, метеликами в'ючись довколаліхтаря... Двором і вулицею ішли вже тільки вдвох з унтером, якиййого спрямовував короткими “вперед”, “ліворуч!” — Не скажете, кудийдемо? — спитав хтозна для чого. Людині в його становищі... —Мовчати! — гаркнув унтер, наче від тиші нині залежить їхнє життя. Повз вартового, — виструнченого, як на параді, — ввійшли в якісь високі двері,крутими сходами зійшли на другий поверх, ледь-ледь освітлений і через те якийсьтривожний і таємничий. Унтер постукав в одні з кількох, що видні були, дверей іввів Шевченка до кабінету, де за столом сидів чиновник, який приймав його сьогоднівід двох киян. — Тарас Григорович! — підвівся він, мов стрівстарого приятеля.— Іди собі, голубчику,— звелів недбало унтерові.---Прошу, прошусідати! — узяв за лікоть “гостя” і м'яко підвів до крісла. Сам сів навпроти.—Вибачте за мій невдалий недавній жарт...— приклав до серця руку.— Тут, серед цихжандармів, важко не огрубіти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не представився.Попов Михайло, Максимів син. Прошу любити й жалувати! — ТарасШевченко... — Знаю. Як виявляється, у нас із вами є спільні, такби мовити, знайомі... — Цікаво... Хто ж це? —Зайцев. Іван Кіндратович. Художник теж і друг Ширяева, в якого ви... Не буду! —підніс покірно руки, помітивши, що гість нахмурив брови. — Кому приємно згадуватисвою біду... Ви потім вчились у Академії мистецтв? —Так. — Дещо бачив із ваших творів — гарно! З вас міг би вийтивеликий майстер. Жаль!.. Ви не думайте, що як жандарм, то й... Ви, напевно, знаєтеВіссаріона Бєлінського? Так я колись, іще в гімназії, навчав його. Блискучий бувгімназист! З апломбом був, щоправда, з претензіями на геніальність... Та хто немріє в молодості перевернути гори й розкрити людям очі на абсолютну істину!.. Цеправда, що вас з кріпацтва викупила августійша імператорськародина? — Художник Карл Брюллов намалював портрет Жуковського дляімператорської родини, і за ті гроші мені купили волю. — Я уявляю,— зітхнув Попов,— які були ви раді, які щасливі!.. Коли б у вас на грудях, деносять хрест, побачив зараз портрет його величності, не здивувавсяб... — Тоді мені потрібно було б зробити з себе цілий іконостас, —сказав Тарас не без лукавства.— Сошенко, Венеціанов, Жуковський, Вієльгорський,Брюллов, Мокрицький — всі брали участь у викупі. — Чудово, що випро те не забуваєте, — примружив очі слідчий. — Це так природно... Дивно лише, щови, як кажуть, пустились берега в своїх поезіях... Вас, мабуть, хтосьпідштовхував, навчав, виводив нишком-тишком на цю страшну дорогу? Немислимо, абилюдина, викуплена його величністю, була така невдячна, сама додумаласявисловлюватися в такому тоні про імператора й імператрицю!.. — Тутви вгадали, — зітхнув Тарас. — Хто ж він такий? — напружився, мовгончий пес, пан слідчий.— Я ж бачу, ви людина порядна й щира...Прізвище?! — Недоля. — Так... — схопив перо,підсунув аркуш. — Ім'я, по батькові? Де проживає? — Імен, на жаль,багато… — Назвіть усі. — Пригнічення,несправедливість, обман, знущання, злидні, визискування, брехня, підступність,здирство, хабарництво... І батьком всього цього вважається межи людьми їхімператорська величність... — Досить! — кинув перо Попов.Помовчав, важко дихаючи, знов усміхнувся приязно. — Ви жартівник, мій дорогийТарасе Григоровичу... От тільки місце вибрали не підходяще... —Жартувала баба з колесом... — Ви ще й догадливий! Жаль, жаль...Такий талант змарнується... А все ж ви, батечку, ну як би це сказати м'якше, незовсім мудрі. Коли вже вскочили, то вибирайтесь, кайтеся, шукайте хоч би шпарки, вяку пролізти можна! А може, ви ще не збагнули, куди попали і по якомуділу? — Куди — збагнув, а от за що — не знаю. — Іне догадуєтеся, що вам загрожує? — Якщо вини не знаєш, то як жеможна визначити за неї кару? — Мудро... Одна лише поправочка: видобре знаєте свою вину. Не гірш од нас. А нам усе відомо! — Тодінавіщо допит, уся оця комедія? — відкинувся Тарас на спинку крісла. І дурню ясно,що цей колишній вчитель ще тільки хоче взнати... — Це ще не допит.Це тільки дружня бесіда, — сказав Попов крізь зуби, мов натякаючи, що ягідкипопереду. — Я що, я голуб лагідний... А от коли потрапите у кабінет ЛеонтіяВасильовича... Знайоме вам таке ім'я? — Ні. — Вине чули про Дубельта, начальника всього цього хазяйства? — А графОрлов? — Орлов — шеф корпусу жандармів і наш, звичайно. Проте виділо матимете із генералом Дубельтом. А це така людина, — скажу відверто, бо вимені подобаєтеся,— що ліпше з нею не зустрічатися... — Та я й непрагнув зустрічі, — знизав Тарас плечима. — Хто зна, хто зна...Діяльність ваша у Малоросії, чи, як ви кажете, на Україні, доводить намкрасномовно, що навпаки, що ви так гаряче хотіли нас побачити, погомоніти з нами іпопросити у нас притулку на довгі роки! — Бог свідок,я... — Не треба таких високих свідків, — підніс правицю слідчий. —Оскільки ви і з богом не дуже панькаєтеся, то ми не маємо підстав вважати “божі”свідчення за щиру правду. — Ви хочете мені накинути ще йбогохульство? — Думаю, що буде досить цілком земного.Згодні? — Негарно, добрий паночку, загонити мене на лід,— сказавТарас.— Я ж посковзнутись можу, упасти й нехотя собі зламати шию. Вам будежаль... — Їй-богу, гарно сказано! — всміхнувся слідчий.— Справді,я не хотів би, щоб ви зламали шию. Не твердитиму, що поділяю погляди Віссаріона...Проте у Пушкіна схвильовано й правдиво мовлено: И за учителейсвоих Заздравный кубок подымает... — Якби ми заразсиділи з вами десь у трактирі чи на балу, я з радістю підніс би повний келех завчителя свого Брюллова,— сказав Тарас. — Тільки від вас залежить,чи зможете ви це зробити найближчим часом. Треба зізнатись щиро, назвати намлюдей, які спонукували вас до писання крамольних віршів. А ще — покаятись іпопросити прощення у государя. — Я ж вам сказав... — Нічого ви не сказали,— спинив Попов.— Ви ж бачили, що я нічого не записав.Слова, слова... Потрібне діло, друже мій... Очолював слов'янське ваше братство панКостомаров? Чи ви? — Я не належав ні до якого братства і через тене можу нічого вам повідомити. — Припустимо... — всміхнувся кривослідчий. — Я вам повірив би, коли б не пан Андрузький, який, — і, мабуть,небезпідставно, — твердить, що ви були душею братства святих Кирила і Мефодія,його натхненником і, так би мовити, вождем духовним... — Видно, виналякали його до смерті і він сказав те, що хотіли від нього чути. --- Та ні, зізнався щиро і добровільно, за що і будевинагороджений. — Іуду теж нагородили, та він чомусьповісився... — Чи не вважаєте себе месією? — спитав з лукавимусміхом. — Ні. Я поет, художник. — Е-е, некажіть!.. Із ваших віршів видно, що ви берете вище. Признайтеся. Я не скажуЛеонтієві Васильовичу. Цікаво просто. Все-таки я ж був колись учителем... Exegimonumentum aere perennius, як мовить нам Горацій. “Я знак безсмертя собівоздвиг...” Ви не вивчали латинську мову? Вибачте, я геть забув, що ви були... Якмовиться, із грязі в князі... Як умру, топоховайте Мене на могилі, Серед степуширокого, На, Вкраїні милій... — Я був тодісмертельно хворий... — Хіба здоровому спаде на думку писати такірядки! Поховайте та вставайте, Кайданипорвіте І вражою злою кров'ю Волюокропіте. — У вас чудова пам'ять і вимова цілком пристойна. Вичасом не з України? —.Ні. Просто часто мені доводиться займатисьвашим братом. А як було б прекрасно, тихо, мирно, коли б ви раз і назавждиповикидали з голів химери і примирилися із тим, що є, що буде... —Того, що буде, ніхто не знає... — Знаю. Імперія, як ітепер! — Вам легко жити: вірите! А іншим, бач, відмовляєте впотребі віри, в праві на власну душу. — Вірте і ви в царя, вімперію, і в душах ваших буде мир та любов! — У рабськихдушах?! Запала довга тиша. Попов гортав рукопис його “Трьохліт”. — Хоч це вам здасться дивним, — мовив нарешті глухо, — ярозумію вашу палку неприязнь до кріпосництва... Коли б ви паном виросли і малидуш, скажімо, двісті, то заспівали б іншої... Моя вам дружня рада: не зачіпайтецієї теми, принаймні тут, де в кожного є кріпаки, що теж не дуже втішені своїмстановищем. Он в генерала нашого два роки тому теж збунтувалися його селяни...Тепер він чортом дише на всіх підбурювачів. Так що шануйтесь... —Дякую. А чим я маю вам заплатити за цю пораду? — Колючий ви, —всміхнувся слідчий. — Я з чистим серцем, а ви б'єте простягнену вам у бідідостойну, дружню руку... — А може, в ній безчестя? — Безчестя в бунті, а не в розкаянні. Розкаяння і допомогаслідству... — Напевно, ви вважаєте, що я не маю честі, й томупропонуєте мені таку бридоту? — У кожного свої обов'язки передРосією і государем... — Ви ж не кріпак, самі такіобрали. — Обставини бувають дужчі від нас самих... А потім, чомви, борючись з самодержавством, не припускаєте, що хтось глибоко вірить удосконалість такої влади і відданий не тільки тілом, але й душею? — Хто вам сказав, що я борюся з самодержавством? — Вірші. Найкращісвідки — вписані сюди поезії, — поклав на зошит руку. — Не кимось,— прошувідзначити, — а власною-таки рукою. Те, що сказав студент Андрузький чи ще тамхтось, є змога і заперечити, довести, що все брехня та наговір, за щось там чорнапомста, а тут, як кажуть, супроти факту не попреш. Бо що написанопером… — Того не виволочеш волом. — У нас не такговориться. Та це дарма, важлива суть... Скажіть, а де ваш перстень? — спитав,уп'явшись поглядом у праву руку, яку Тарас поклав на стіл. —Перстень?.. — протяг, шукаючи найкращу відповідь. Пильнуй, пильнуй, Тарасе! Цяпідколодна гадина кусає враз. — Я ж не панич, — всміхнувся, — щоб начіплятиперснів. Подумать можна, що ви мені колись давно подарували перстень... А може, йце чийсь наговір? — Ви не носили цього святогознака? — Не розумію... Попов замовк, задумався.Гортав недбало зошит. — Хотілось вам допомогти, — сказав нарештітихо. — Порятувати вас од Сибіру й каторги... На щастя, братство ваше накрили мище в зародку, з малим гріхом. Колеги ваші, мабуть, відбудуться лиш переляком та,може, висилкою... А з вами діло гірше. Поет, який дерзнув супроти їх величності, —це вже бунтар, злочинець, і не якийсь — державний! — підніс покритий прозоримпухом палець із довгим гострим нігтем. “Мов хижий кіготь... —зринула тривожна думка. — Вп'ється — не оддереш...” — Я недерзав... — промовив. — Все те саме писалося. Найде, як хмара, вдарить розлогимгромом, блисне і — ллється, ллється, ллється!.. — Ви хочете менісказати, — всміхнувся хитро слідчий, — що ви лише записували, яко Мойсей, нечутнийдля інших голос божий? Тарас кивнув. Напружився, чекаючи новихпитань, в яких напевно ж буде й нова підступна пастка. — Отже, вищиро віруючий і навіть більше — речник самого господа? Припустимо. Це все чудово,складно й могло б вам трохи допомогти... Коли б не два моменти. Один: для речникапотрібна віра беззастережна, а ви в своєму “Exegi monumentum” замахуєтеся і наВсевишнього. Пригадуєте? Як понесе з України Усинєє море Кров ворожу... отойді я І лани, і гори— Все покину і полину До самогобога Молитися... а до того Я не знаюбога. А другий момент — ще тяжчий для вас, оскільки він неприватний, а філософський чи богословський. Із ваших слів про “божий глас”виходить, що й вседержитель осуджує самодержавство і государя імператора, свого жтаки помазаника. Погодьтесь, це вже, батечку, скоріше схоже на маячню!.. —Примружив білясті очі, смачно пошкрібся в баках і позіхнув. — То, може, будемосамі писати вірші й відповідати за них самі? Чи ви наполягаєте, що автором “Законубожого” були не ви, а теж господь? — Я не писав такоговірша. — Лише записували? — Ні. Я не маю твору зтакою назвою. Чи, може, ви приписати хочете мені євангеліє? —Тарасе Григоровичу!.. — докірливо розвів руками слідчий. — Ми теж не ликом шиті...Якщо не ви, то хто? Гулак, Куліш чи Костомаров? — Ви про такепитаєте, чого не знаю, — стримано сказав Тарас, хоча в душі вже закипалазлість. — Все ясно — ви бажаєте погомоніти із генераломДубельтом... — сказав Попов не скоро.— Ну, що ж, як мовиться, я умиваю руки.Стосовно вас моє сумління чисте. Я щиро прагнув виручити вас ізбіди... — Спасибі, — зітхнув Тарас полегшено. — Вже якось воно табуде. Як бог не видасть, кажуть, свиня не з'їсть... — Язик — вашворог, — кивнув похмуро слідчий. — Унтер! — гукнув підводячись. В порозі вирісунтер. — Я тута, ваше благородіє! — У камеру! —зиркнув спідлоба на Шевченка. — Та накажи, щоб пильнували добре! Бо не дайбог... --- Дозвольте йти? — заждавши, спитавжандарм. Лише махнув рукою. — Добраніч вам! —сказав Тарас, виходячи. — Що? А-а... Ходи здоровий,—буркнув. У камері було волого й холодно. Стояв важкий, аж млоснийморок. Тільки серед підлоги ледь-ледь відсвічувалося вікно у гратах, вище і вужчесправжнього... Життя й мистецтво... Дійсність і відображення його у творах...Звідки вони дізналися про “Закон божий”, чи “Книги буття українського народу”? Зчуток, доносу? Чи мають тут примірник?.. Казав же їм: не треба документів!Витворили на власну голову та ще й, мабуть, розмножили... Розумні ж наче,професори та вчителі... Цей теж учитель ніби... Благопристойний хранитель трону йсамодержавства!.. Котра уже година? За північ, певно... Чи то вже знають вАкадемії про злу його пригоду? Брюллов поміг би, може. Великий Карл велику маєсилу!.. Ліг на холодне ліжко, не роздягаючись. Такий був день, ане втомився. Мабуть, через напруження... Видать, що правду каже цей єзуїт: невирватися йому із їхніх залізних рук!.. Повимічали, бачив, у рукописній книжцімісця, в яких правдиво мовиться про них — катів народу. Іч, закрутило в носі!Покайся, мовить, викажи своїх братів по мислі — і будеш, може, прощений!.. Вони повуха в злочинах, а каятись велять йому. Вони вділили дещицю, щоб викупити його зкріпацтва, — а хто ж його туди загнав, ще ненародженим зробив рабом?.. Сама цнота,ображена його правдивим словом!.. Їх не цікавить правда, чужа душа,— турбуютьсялише про власну шкуру. В крові, в сльозах купаються і розпинають кожного, хто їмпро це розкаже, ба навіть тільки ледь натякне!.. Здавалося б, почуй, збагни,одумайся, — ні, затуляють вуха й велять заткнути рота, замкнуть вуста безстрашні,що мовлять слово правди. Щоранку ревно моляться Ісусові, що постраждав за істину,а потім з легким серцем йдуть розпинать, як Ірод, своїх ісусів!.. Господи, якщо тибачиш, чому мовчиш, не вдариш правдивим громом .в скверну?.. А може, ти,всеблагий, із ними радишся в ділах земних, бо стільки горя послав на люд простий,беззахисний і незлобивий?! Хтось гомонить у коридорі... Міняють,певно, вартових... Пильнуйте, каже, добре... Гадає, що я тікатиму, що десь довколабродять з ножами за халявами мої завзяті спільники... Гай-гай! Ніхто й не пікнув,шаснули одразу врозтіч, палять десь там книжки й рукописи... Ледь не два тижніїхали. Двох-трьох тих “спільників” було б достатньо, аби нехай не визволити, тохоч папери взяти!.. Чого йому не говорили і ким лише не називали, а як дійшло доділа, а як спіткала його біда — і вусом не повели, зоставили його одноговіч-на-віч із сонмом царських завзятих слуг і стражів самодержавства... Спокійноспи, мій враже в личині друга, визволити нема кому! Ми всі одні, самотні,позбавлені священних прав на дружбу і товариство, на ту велику єдність, що звутьнародом. У полі один не воїн, кажуть. І не людина! Люди не можуть жити кожен сампо собі, тремтячи й остерігаючись усіх і вся. Це дикий, тваринний стан, який наруку тільки тим, хто при владі... Що там вони створили, братчики, якусь подобуєдності, ідею, дух, що тільки мав набрати форми, а їх луп, луп по головах — та вказемат, та під тортури страхом! І знову: ти врятуєшся, коли утопиш іншого...Продай, тремти, лижи, канюч, принижуйся!.. Схопився з ліжка.Рвучко ступив на тінь од рами й грат і відсахнувся. Грати!.. На душах нашихграти... І ті стократ страшніші цих, віконних!.. Постояв трохи вмороці, як у воді, й, відчувши холод, тихо пройшов між ліжком та злою тінню достільця. Зняв і повісив на нього верхній одяг, намацав ковдру й сторожко, мов унезнану річку, заліз під неї. Ось він, в'язничний затишок, пристанище тривожнихдум і скорбних снів! У казематі навряд чи можуть снитися чарівні сни... Хтознає... Людська душа — вмістилище таких скарбів!.. Хто міг сказати тоді,наприклад, як він сидів, нещасний, під кабінетом пана і ждав наказів, що він, отойзасмиканий і шмаганий “неоднократно” хлопець, колись поетом стане і що йогоприйматимуть у всіх маєтках панських на Україні?.. Зітхнув,зручніше вмощуючись. Тут не поніжишся, на цім спартанськім ложі!.. Згадав, якдовго й трудно збирався він на Україну. Хтось, певно, думав, що він одвик ізбайдужів, а він боявся, серце своє притримував, щоб там йому, зболілому зарідним, милим краєм, не розірватись з горя. А ще йому здавалося,— хоч соромнотепер признатися й собі самому, — що воля його лише для Петербурга, що там, де вінсходив тернисті шляхи кріпаччини, вона розтане, “яко віск розтає перед лицемвогню”, і він впаде в неволю, мов звір у яму, викопану й накриту хмизом напотаємній його стежині до водопою... Сон не приходив. В місті, яку селі, озвався півень, інший його підтримав... Перші? А може,другі?.. Спочатку він послав гінців: “Кобзар” — свій труднийпервісток — і “Гайдамаків”... Тільки тоді наважився ступити й сам на рідну землю,глянути в глибокі, журні очі своїх людей, з якими вкупі виріс і від яких пішов усвіт. З чужої волі, спійманий в степу, бездомний, але невільний... Були там, правда, й інші — неситі панські очі. Він цихбоявсь найбільше, як вирушав із Петербурга... Точніше, він остерігався панства —свого ж таки, “рідненького”, — яке чомусь до нього стало липнути та родичатися,коли пішов по Україні його “Кобзар”... А може, то йому послала доля таке важке йхимерне випробування?.. Почулася чиясь хода, різкікоманди. — Усе гаразд? Спокійно? — Так точно, вашеблагородіє! — На місці всі “голубчики”? — А де жїм, бідним, дітися... — Ну, Сидоров! Ще раз таке почую, заробишкарцер! — Слухаюсь! Поволі стихли кроки. Тінь одвікна погойдувалася, неначе пружна хвиля... Далеко десь полинув дзвін курантів...А може, те йому лише здалося... Не спалося. А ніч була якморе... ...Сповна відчув, що вдома він, на Україні, як з-за Дніпрапобачив на горах Київ. Про цю святу, щасливу мить він мріяв довгі роки, вона йомуввижалася у вогкі, холодні ночі в Санкт-Петербурзі, коли найдужче праглося теплаземлі, високого, ясного неба і сплеску крутобоких дніпровиххвиль... — Заждіть, заждіть! — гукнув нестямно кучерові, стрибнувна землю, ніби зустрів тут батька рідного, й побіг до річки. Хвиля, хтозна-чому іде здіймаючись, з глухим, журливим шумом накочувалася на вкритий піною тачерепашками піщаний берег, спинялася на мить якусь, зітхала й відходила кудисьуниз, в глибини, щоб дати місце іншій. Вода була прозора, ледь-ледь жовтава, зблискітками, що вдалині зливалися в суцільне сяйво-марево, в якому плив вітрильникі тихо слались чайки... Присів, набрав води у пригорщ і хлюпнувсобі в лице. Заплющивши від щастя очі, слухав, як дихає старий Дніпро, якскочуються щоками сльози, змішані з його солодким плином... — Ви,пане, що, давно води не бачили? — спитав похмуро хурман, коли Тарас невдовзі сівна візок. — Ви тільки гляньте, дядьку, яка краса!
|
|
|
|
