|
|
|
 |
 |
 |
| Сад гетсиманський - Багряний Іван |
 |
|
Сад гетсиманський
Іван БагрянийСАДГЕТСИМАНСЬКИЙРоман Пропонований увазічитачів роман "Сад Гетсиманський" належить перу Івана Багряного - письменника,мало знаного у нас, але широко відомого серед українськоїеміграції. Іван Багряний (1907 - 1963)зазнав сталінських репресій у 30-ті роки, пройшов всі кола пекла, як потім і героїйого роману. 1945 року змушений був емігрувати з СРСР. У ФРН були написані романи"Сад Гетсиманський", "Огненне коло", "Тигролови", численні поезії, п'єси. "СадГетсиманський" - один з перших творів світової літератури, що викриває злочиннусуть сталінщини. Події відбуваються наУкраїні. У перевиданні збереженоособливості мовно-стилістичної манери автора. Всі прізвища в цій книзі, якто прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремноїадміністрації, а також всі прізвища в'язнів (за винятком лише кількох змінених), -є правдиві. Автор "Отчемій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!.."Ще він говорив, коли сеЮда, один з дванадцяти, приходить, а з ним багато народу з мечами й дрюччям одархієреїв та старших людських... Та й узялийого... Єванг. від св. Маттея,гл. 26. Частина перша І Швидко біжать поїзди степами, швидкопливуть кораблі морями, ще швидше летять літаки попід небесами, та найшвидшелетить материне серце. Через гори високії, через води глибокії, через краї чужінесходимі мчить воно ластівкою, за синами шукаючи, їх виглядаючи, та й -повертається назад змучене, - нема. Краї несходимі, міста незчислимі, горинепроглядні, чужина чужа, непривітна, - не знайти там матері синів своїх. Марнокидається бідне материнське серце. Нема. А вони, сини, чи живі, а чи, може, їх інемає, - ані вісток не подають, ані самі не прибувають, ані поїздами, анікораблями, ані тими літаками. Умираючи,старий Чумак, старий коваль, наказав був усіх синів своїх до себе мерщій згукати,телеграму вдарити, щоб мерщій поспішали, поки ще він живий. Хотів перед смертю самзаповіт їм батьківський дати. Особливо ті три, бо по четвертому і слід десь щез, утім Сибіру, на тій холодній десь каторзі. А й четвертого кликали, лише телеграмуне били, а так, серцем кликали; бо ж шляхи йому заказані, стежки загороджені,крила зборкані і адресу - хіба сам вітер знає. Вдарили телеграму - і чекав Чумак.І довго не хотів умирати... Кидаєтьсятепер от серцем мати - стара Чумачиха, а сама сидить нерухомо. Сидить тиха,задумана, стискає руками маленькийпапірець. А старий Чумак, старий коваль...Немає вже старого Чумака. Ото стоїть свічечка на коливі - ото й буввін. Десять днів не гасила її стараЧумачиха, все міняла, синів дожидаючи, над "душкою" старогосидячи. А в суботу поминальну запалила оцеїї знову, бо прийшла телеграма. Найменший почув. І десь їде. Отой найдорожчий інайнещасливіший, найбільша материна потіха і найбільше горе. А чей і старий Чумакза нього серцем зітлів та й у землю сиру від журби тяжкоїліг. Розгладжує мати папірець рукою, асама дивиться на свічечку і щось шепоче. Чекає. Лиш час від часу зітхає тяжко -либонь життя тяжке та й синову долю передумує, зустрічі жде. Так від самогоранку. І від самого ранку сидить біля неїотець Яков (чомусь неодмінно Яков, а не Яків, бо то, бач, звучить дуже фамільярноі по-простецькому, бо то Яків просто старого Чумака звали, бо був коваль), єдиний,якимось чудом уцілілий священик на цілу цю околицю, а може, й на ціле місто. Вінпотішає, він розважає стару Чумачиху і ділить їїгоре. Відколи поховав старого Чумака,отець Яков щодня приходив в обідню пору і сидів до вечора - потішав стару і научавмалу - дочку-підлітка, останню дитину, що лишилася при матері. Зм'якшував печаль іжурбу за покійним розмовами про ліпше потойбічне життя, про той світ, денемає "ні печалі, ні зітхання". А сьогодні прийшов він з самого ранку,тільки-но скінчивши службу в своїй церкві нацвинтарі. Розгорнувши стару Чумаковубіблію, - отаку грубезну книгу, що її любив читати Чумак вечорами осінніми,- отецьЯков тихо, але все серце вкладаючи, читав матері про сад Гетсиманський. Читав докрику трагічну епопею мук бентежного живого серця, епопею людської і разомбожеської млості перед мученицькою смертю. Читав крик серця про "чашу", аби вонаминула приреченого... Читав про зраду Юди... Про відступництво Петра, що зріксяВчителя, заким півень прокричав двічі. Націм місці стара мати здригнула, затиснувши папірець, наче їй справді вчувся криктого півня чорної, глухої ночі, що віщував зраду, чи дійшло до свідомості ім'я"Юда", при якому завжди стискалося її щире материнськесерце. До хати вбігло дівча, віддихуючись,як після шаленої біганини. Тонка, мов билина, досить висока на свої І4 літ,бистроока Галя. Серйозна не по літах. В руках вона трималавузлик. - Куди це, мамо? - зашепотіла, щобне сполохати візії про той садГетсиманський. - А що жто? - Та це ж я, мамо, Андрієві... Це винотут... І пиво... З дороги щоб... Вінлюбив... Мати посміхнулась, змахнувшисльозу, що навернулась, на дочку глядячи. - Постав там... Та вже не бігай, посидь собі, ач яка зелена та тонка, мовкішка. Галя озирнулась по хаті і поставилавузлик на покуті. Ліпшого місця для свого дорогоцінного подарунка не могла знайти.Замилувалась. Отець Яков подивився, потім повів очима вгору по стіні, зітхнув,скрутнув головою і нічого не сказав. Узявся доБіблії. Покуть, де за традицією малирясніти образи, був зовсім порожній. Це вже поступка синам. Для себе старий Чумакіз старою мали покуть не в цій світлиці, а там, у "хатині", - там рясніли образи,товплячись і витискаючи один одного. У світлиці ж був порядок такий, як завелихлопці, ще дома бувши. Тепер висів лише образок Марії з дитям, - над тим місцем,де горіла свічечка. Поруч висіла велика нова фотографіяпохоронів. Галя - найменша з Чумаків,"Галя Чумаківна", як її звали на вулиці, - постояла, послухала читання, упертозаломивши брови і роздимаючи ніздрі, як норовистий коник, зиркнула на покуть івийшла собі. По хвилі увійшла, несучи поперед себе великий портрет у чорній рамі,молоток, і цвяхи, і ще й чорну широку стрічку на плечі. Мовчки підсунула зручнішестіл, що стояв у кутку, поставила на стіл стілець здерлась на нього, забила цвях укут і почепила портрет. На раму накинула чорну стрічку. Ще забила два цвяшки зправого й лівого боку, щоб портрет стояв похило. І злізла, прибравши стілець. Усеце вона проробила мовчки й швидко, звиваючись справді, як кішка. І вже злізаючи,прошепотіла - "От... Я давно хотіла,мамо..." Мати лише дивилась великими очимай не пустила й пари з уст. А отець Яков шарпнувся, ажустав: - Ах, Боже! Та туди б образи!.. Тожсвяте місце!.. - Нічого, - промовила Галяі стала, захищаючи спиною покуть. - Це міи батько! - і блиснулаочима. Вона промовила це так і такблиснула тими очима, що отець Яков махнув рукою і сів на своємісце: - Ну й ну...Дітки... - Це Андрій малював, - упертододала Галя, ніби відповідаючи, які то дітки тепер. І, одійшовши насеред хати,обернулась лицем до покутя: - Батько... - прошепотілатихо. На покуті, залитий сонцем, підсліпучою синявою неба сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійнихфарбах був виконаний хоч і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іскрою. Сонцебило повінню. Старий Чумак, бронзовий і мускулястий, дивився просто кожному в очіпримружено і посміхався.. Посміхався в свій довгий запорозький вус, як це вінробив завжди. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чумак.Патріарх свого племені, дебелого й рясного. В робочому фартусі, отак, як щойноприйшов з роботи, лише скинув кашкета, сидів він під сліпучо-синім небом і підгілкою бузку і, склавши грубезні свої руки, спочивав. І тримав на колінах соннедитинча. В сліпучо-білій сорочинці воно спало сидячи, припавши солодко зарожевілимличком до ковальського фартуха, як до материних грудей. Це вона - Галя, як була щемаленькою. І це Андрій малював десь на каторзі з манюсінької картки, яку колисьсам фотографував і завжди мав при собі. Та й потім прислав той портрет поштою. Цеодин-єдиний раз була вістка від нього, - прислав батька, такого живого, такоговикапаного... Руки були намальовані широченними мазками і недокінчені, і ценайбільше вражало - своєю правдою, грубі, необтесані ковальські руки. Підпортретом був напис великими літерами -"Батько". Мати тихо, безсловесно затужила,закривши лице хусткою і похитуючись, як кожен раз, коли дивилась на цей портрет.Перше - тужила за сином, а тепер уже й за його батьком, а своїм мужем, відколивмер старий. - "І прийшов тоді Юда ізстражею..." - бубонів отець Яков, забувши, що він вже це читав. - "І показавїм..." За дверима затупотіло. Галяшарпнулась до дверей: - Вже, мамо!Тут!.. Відчинились двері... І шумноввалився до хати Чумаченко. Але не той, сподіваний, а інший. Кремезний, бравийкомандир. Увійшов з валізою, сяючи лицем і новенькою портупеєю на новенькійуніформі. - Го-го! Ну, здорово, родековальський-молотобойський! Та й урвав напівслові. Тихо поставив валізу і стягкашкета: - Що?.. Сіпізнився!? -не тоспитав, не то зітхнув тяжко, зміненим голосом і повів очима похаті. Мати видавила крізь посмішку й крізьсльози воднораз: - Так...Сину... А син - найстарший Чумаченко -подивився на свїчечку, потім приник очима до портрета, як до живого, і довго неміг вимовити ні слова. Нарешті, похитуючись, ступнув два кроки, повів рукою почолі і, не зводячи очей з портрета, промовив якимось чудним, здавленимголосом: - Як же ж це?.. - а потім зноткою розпачу. - Так що, батьку, я прибув... Командир стрілецької дивізії ОкремоїЧервонопрапорної Далекосхідної Армії -- Микола Чумак. Твій син... Твій... - івитер лице рукою, неспроможний стримати сльози, що раптом схопили за горло зсередини. Але він їх таки стримав, проковтнув і вів далі тихо, схилившиголову: - Ми всі прибули... Сини твої...Там он... (зацокала клямка) ось... Павза.Відчинилися двері - увійшов середульший, моряк. Микола рапортував до портрета, якдо живого: - Чорноморського флоту моряк іпарторг - шмаркач Михайло Чумак... Теж твійсин... Відхилилися двері, і ввійшов третій- стрункий, у летунській уніформі. -Військової авіації, - понуро атестував Микола, - пілот і командир, ще йорденоносець - Серьога Чумак - теж твій син... Приймай, батьку!.. - і обернувся дохлопців, уп'явшись у них виряченими очима. Хлопці постягали з голів накриття,поставили валізки і, витримавши братів погляд, ступнули доматері. - Мамо, - промовив котрийсь. - Ну,ось уже й ми... Всі тут... Уже всі вкупі. Мати раптом заплакала, жмакаючи телеграму. І мала Галя, замість радіти, стояла імерехтіла сльозами з широко відкритихочей. - Ой, діти мої, діти мої! -промовила мати. - Чи ж усі?! - Ага... -промовив Микола і чомусь тяжко насупився, зітхнув. І так само зітхнувпілот: - Ех, мамо, мамо!.. якби визнали!.. - Знаю, сину!.. І батько знав...Та й гукав, та й чекав вас, та й хотів заповіт скласти... Свою останню волю... Чичули ви батьківську волю, діти?! Моряк:Кажіть, мамо! - Останні слова перед тим,як умирати?.. Пілот: Кажіть,мамо! Микола: Так, мамо,кажіть... - Щоб ви - сини його вірні,старого Чумака, старого коваля діти рідні міцно купи трималися та й найменшогобрата рятували. Щоб рятували, щоб його спасали... Бо не знатимуть костібатьківські спокою і на тому світі... Замовкла мати. І завмерли брати, похмурніли. Поспускали голови та й ні пари зуст. Тут раптом відчинилися двері - іувійшов четвертий. Так, наче грім гримнув.Всі прикипіли оглушені... У дверях стоявнаймолодший - Андрій Чумак. Але такий, якого ніхто не сподівався бачити.Уявлюваний замученим каторжником, обдертим, і худим, і нещасним, він тим часом маввигляд гордої, сильної й високопоставленої особи. У бриджах і гімнастерці кольорухакі, шкіряних крагах, з планшеткою через плече, з маленькою валізкою в руці - вінстояв і посміхався, стріпнувши буйним русявим чубом. Ростом з Миколу, поглядом - встарого Чумака. Галя зойкнула і, начепідкинена пружиною, кинулась на шию братові. Мати схопилася з місця і, звівшируки, як крила, мов та чайка, зашкандибала, квилячи з сльозами радості. Андрійпоставив валізу і пригорнув стару і малу, що повисли на його кремезних руках;посміхався і поплескував ніжно матір поспині. Отець Яков не витримав цієї сцени.Він довго вражений дивився на Андрія. Потім, зустрівшись з його поглядом, тихенькозакрив Біблію, немовби вичитавши у тім погляді, що він тут зайвий, - так і недочитавши про сад Гетсиманський, шмаркнув носом і тихенько вийшов; кивнув мовчкивсім на прощання - власне ні до кого - до старого Чумака на покуті, бо всі булизайняті чим іншим. А Андрій глянув черезголову матері на свічечку, що догоряла, і зрозумів усе. Глянув на портрет ужалобі... А тоді глянув на братів, що стояли, як мур, мерехтячи військовимивідзнаками та ременями, і щиро посміхнувся доних: - Ну, здорово, роде ковальський!..Отака от Чумакова гвардія! Галязасміялась, а за нею засміялися всі хлопці. Так щиро, по-братськи, по-давньому,по-хлоп'ячому. Хоч це й не пасувало до ситуації, але невитримали. - Здоров, здоров, самашедшаголово! - Здоров, босяцюро,козаче-нетяго! - Здоров,Андрію! Микола перший підійшов і обійнявбрата. А тоді повернувся до портрета: -От... І четвертий - інженер і арештант, батьку! Бувший, так?.. - звернувся він доАндрія ніби з байдужим запитанням, оглядаючи з ніг доголови. Андрій засміявся та й тільки,вітаючись з братами. А пілот промовив: -Ну, от тепер ми всі,мамо! * ** Ось так злетілися сини-соколи. Чумака старого діти, на клич батьків. Запізнилися,та шлях був далекий. Одначе жоден не переступив через волю батьківську. Так, начевизбирало їх материне серце по світах, по загетях та й звело докупи. А найдивнішез тим найменшим, що ні вісток не мав, нічого не знав, а прилетів додому так, начесерцем вчув. Стара Чумачиха не знала, декотрого посадити - той хороший, а той іще ліпший. А найкращий той найменший, що нів огні не згорів, ні в воді не втонув. Що за всіх так тяжко покутує, та й усеживий от, веселий і щирий, увесь світ пригорнув би. Ачей материне благословення нанім, як щит непобідний, хоронить його ізаступає. Підсунули стіл поближче допокутя, поближче до батька, і посадила стара мати чотирьох синів-соколів батькапоминати, щоб бачив старий Чумак, що діти його виконали його волю, та й щоб самбув укупі. Упадала коло них з малою, частувала та примовляла. Та все не зводилаочей з них, а найбільше з того найменшого. Не зводили очей з нього й три брати - дивилися та лиш час від часу нишкомперемовлялись між собою. Знав Андрій, щокожному з них його - Андрієва - доля вписалася на шкурі. Добре знав. І болівдушею. Та тількиж... * ** Ще їдучи з двірця миршавим візником додому (де не був шість років), ні, ще впоїзді, Андрій увесь час думав про них, хоч ніяк не сподівався їх отак зустріти таще всіх разом. Не сподівався і радів з того. Бо навіщо? Така бо зустріч могла бутинебезпечною для них. Він - збігця з каторги, що вже чотири роки маневрує посвітах, живучи інкогніто і працюючи в кожному місці доти, доки не починав хтосьним цікавитись ближче; тоді зривався й шукав іншого місця. Так обкружляв увесьСССР з Камчаткою й Середньою Азією. І ще б не приїхав додому, коли б не смертельнанудьга й бажання за всяку ціну побачити своїх стареньких і свій дім перед тим,може, як покинути цю країну назавжди. Знав, що брати його бояться, напевно, яквогню. О, йому було відомо, що значить пробивати шлях та ще й у військових школах,коли брат - політичний засланець,каторжник. Либонь, душу їм пропекли тимбратом, і тільки добра слава Чумакового роду в цілому могла захистити хлопців ізрівноважити такий родинний гріх - наявність серед усіх одного "ворога народу".Все це він знав, але, ризикуючи життям, - отак заскакуючи до рідної хати на день,на годину, - не сподівався їх зустріти. Їдучи останню сотню кілометрів залізницею, він малював собі, як то він уступить ухату, і який тієї хати вигляд, і яка тепер мати. Про батька він узнав тут же, впоїзді, що батько помер. Якийсь випадковий супутник - незнайомий робітник охочерозповідав йому про всіх, кого знав у цьому місті, а знав він дуже багато. Андріййого випитував доти, доки не випитав про свій рід. А рід його славний на цілемісто. Від робітника Андрій узнав, що один брат уже орденоносець, "невідомо тількикотрий", і що інші "великі пани та начальники". Знав, що і мати жива тапобивається за наймолодшим, за тим каторжником. І що на похоронах не було жодногоз Чумаченків - "чи загордилися, чи забагатіли, чи через брата свого родувідцурались". Так сформулював робітник відсутність Чумаченків на батьковихпохоронах і з жалем плюнув: "Світ настав, прости, Господи!" Андрій промовчав, несказав йому, що то неправда, не загордились Чумаченки, а що дуже далеко ті синирозлетілися та ще й не сидять на одному місці - літають та плавають - та й незмогли чути. З двірця вийшов Андрій тоді,як уже юрби пасажирів геть розсіялися, а поїзд, яким він приїхав, давно відійшов.Таксі не було жодного. Зате було кілька візників, і Андрій дуже зрадів цьому.Вибирати не було з чого - всі вони миршаві й захудалі, але то неважно. Неторгуючись, узяв крайнього й поїхав. Звелів їхати не через центр міста, а через Сінну площу, на обмин, бо так"уполовину ближче", а головне - не треба буде їм тих машин та людей обминати. Вонипоїхали на обмин, через Гребенюкову греблю, через величезну Сінну площу геть доливарні" що маячіла за міським парком. Після гучних міст, після кипучих і гримотливих різних сибірських "новостроєк",після пароплавів, після швидких поїздів, трамваїв, автобусів Андрієві було трохичудно - він їхав допотопним способом, таким візником, як ще їздили люди 20 роківтому, і такою ж дорогою, яку знав з дитинства, - глибокі колії повні м'якогопороху, на вибоїнах стирчить із землі хмиз, деренчить по спицях, а в поросі лінивопурхають горобці - "купаються". Андрій дивився на них і думав про своїх братів,про своє отаке гороб'яче дитинство, ні, про золотоголове дитинство - як вониловили в'юнів штаньми та кошиками під цією Гребенюковою греблею, як гасали полевадах та по болоті, там, за їх оселею, в ситнягових шапках із ситняговимишаблями, бавлячись у запорожців; як утікали від батька, мов горобці, коли вінприходив з роботи втомлений і суворий і, виломивши дубця після материного звіту,мав карати злочинців і бешкетників за безліч нароблених шкод - за подерті штани,за порозбивані носи, за видавлену шибку, за гульки й біганину... А надто, як вони- малі Чумаченки - виступали залізною Чумаківською когортою у всіх хлоп'ячихвійнах і побоєвищах на оцій Сінній та на всіх інших площах та левадах їхньогоміста. Центр міста підіймався химернимисильветами з правого боку за площею. Все, як було, лиш постаріло й огорнулосябезнадією повільної руїни. Шеренгою, як і колись, над центром височіли церкви -Успенська, Спаська, Миколаївська, Собор, Юр'ївська... Їх одинадцять у цьому місті.Багатьох уже не було видно. На інших - ні хрестів, ані золотогоблиску. Андрієве серце стискалось. Не заблиском, а за тим, що життя йшло й клекотіло десь стороною, поза цим містом, алейого коштом. Десь росли колосальні споруди, десь повставали цілі міста й селища,модерною технікою озброєні. Десь там, де пішли його і всі інші брати й сестри,понісши в офіру свої м'язи й мізок. А тут - місто лежало, як старець у лахмітті,доношуючи давнє убрання. Все, як колись, лише згорбилось, пішло вниз. Жодної новоїбудівлі, жодних риштовань, жодного рухувперед. Тільки парк, повз який вонипроїздили, переїхавши площу, буйно розрісся, стояв, як дикийпраліс. За парком, де починається Андрієвавулиця, він звелів візникові зупинитися: розквитався з ним; далі пішов пішки. Алене пішов вулицею, а пішов знову на обмин, знайомими вузенькими кривимиперевалками. Обійшов ливарню й вийшов на пустирище. Потім левадами вийшов у тойзавулок, що виходив на головну, де на розі стояла його хата. Але він не пішовпросто, а знайшов у паркані дірку і вліз із завулка у власний город. Власне негород, а городець. Городець був такий, як і колись, - порослий дрімучим лісомсоняшників, кукурудзи; посередині глибока межа. У тій межі мала бути завжди"лоскотарка", якою мати лякала їх у дитинстві, щоб не ходили "красти"огірки-пуп'янки. "Лоскотарка" мала такого "злодія" схопити й залоскотати досмерті. Ідучи межею, Андрій згадував про це і посміхався при думці: "Що якби оцемати межею назустріч!? Та й зустріла таку от"лоскотарку"!.. А оце вже нове (несолодкожилося батькам) - кукурудзяний чагарник підходив аж до двору, а потім переступавчерез парканчик і заповнював собою ввесь двір, обступивши хату щільним муром.Злидні. Все утилізоване, найменший клаптик землі. Над чагарником височів лапатий,розлогий клен біля хлівця. Це вони колись посадили удвох із батьком. Який здоровийстав! Лапаті віти його черкали об мурбудинку. Андрій зійшов на ганок і,завмираючи серцем, натиснув на клямку... Брати гомоніли щиро, сердешно. Згадували батька, п'ючи за те, щоб була йому землялегка. Згадували дитинство, п'ючи й за нього. Згадували свої пригоди хлоп'ячі,своє мисливство й своє рибальство. Всякі неймовірні події, ясні радості й чорнітрагедії золотого, чудесного юнацтва. Це ще вчора було, ще трава не встиглавипростатися там, де ходили вони своїми хлоп'ячими босими ногами всі вкупі. Ще,либонь, не перестали боліти стусани в тих, кому вони їх давали, захищаючи з усімдитячим вогнем честь свого роду ковальського та своє побратимство... Хвилинилетіли непомітно - і в кожного на серці було так, як колись, - соняшно, легко,радісно. І тішилась мати, стара Чумачиха. Одно лише на мить було захмарило радість і замалим не обернуло її в смуток і жаль.Це, коли найстарший чомусь спитав найменшого раптом посеред веселоїрозмови: - А це ж ти як, брате, звільнилитебе чи що? Найменший помовчав, а тодіпосміхнувся: - "Там" якщо й звільняють,то хіба тільки в землю. - А як же ж ти?! -прошепотіла мати злякано, поблідши. - А ясам себе звільнив, мамо... Утік собі та й усе... (помовчав) - чотири роки ось...До вас біг, мамо. Брати переглянулись,залягла тяжка гнітюча тиша. Тривожна тиша, яку кожен боявся порушити. Так, начесеред них був живий покійник. Ні, наче на столі стояла скринька з динамітом, щовід найменшого руху могла раптом вибухнути. Мати сиділа, мов з хреста знята,заметавшись своїм материним серцем і не можучи щось тут порадити, лиш відчуваючижах перед чимсь. І сиділи поблідлих три брати - земля під ними горіла, для них цесправді стан аварійний, страшний іспит - вони сиділи поруч та ще й випивали збратом, утікачем з каторги, державним "злочинцем". І хоч він для них не бувзлочинцем, знали, але ж... Тишу порушивАндрій, поглядаючи на блискучі уніформи братів і зблідліобличчя: - Ну, що ж ви, браття, злякались?Адже ви не раз дивилися смерті у вічі. А я не смерть... ЯАндрій. Мовчали. Тоді Андрій звернувся доМиколи, посміхаючись щиро: - Ти мене небачив, Миколо, а я тебе бачив, у Хабаровську, першого травня минулого року, ти бувна трибуні поруч з Блюхером. Я всі очівидивився... Тут Микола встав і вийшов...Довго його не було. А як вернувся - почав збиратися у дорогу. Два інших теж...Вони виходили, радились, входили і знову виходили... Збиралисьвід'їжджати. Мати й мала Галя упадали колоних. Умовляли трішки лише, трішки ще побути та порадитись. Та не покидати ж такматір... Та батько ж заповідав... Та хоч словом щирим розважити, допомогти. Що жце вони так утікають! Андрій сидів і ніпари з уст. Тяжко підперши голову, думав і нічого не бачив у тій тяжкійзадумі. Нарешті, на материне умовлянняодин із середульших братів не витримав і випалив зрозпачем: - Та чи ви знаєте, мамо? Чи ж визнаєте, чого нам це може коштувати?! Служби!!! Івсього... - А йому ж це коштуватиме життя!- випалила раптом Галя і припала до Андрія, плачучи:-Скажи ж їм щось,брате! Тоді Андрій підвівголову: - Ви мені простіть, браття...Тільки ж я не знав, що зустріну вас тут... Через годину явід'їду. Старший Микола, що саме увійшовзнадвору і ходив тяжко по хаті, по цих словах, а надто по тих Галиних, раптомзупинився, поторсав чуба, зняв кашкета і кинув його на лаву. Зітхнувши глибоко,розкрив валізу, дістав пляшку коньяку і, підійшовши до столу, налив у чотирисклянки: - Випиймо, браття!.. Е-е. Чорт зним! - і махнув рукою. - Якось то буде. Випили. Спершу Микола з Андрієм удвох. Потім випили вчотирьох і знову всі посідалидо столу. Микола довго дивився усторч на Андрія мовчки... Потім обняв його іпоцілував. Хміль уступив у голову і все насвіті стало кращим. Тепер уже всі знали, як стоїть справа, але настрій на дивовернувся той кращий, попередній. Почали радитись, як бути. Мати з щасливою надієюдивилася на синів, - вони таки зарадять справі і виконають заповіт батьків. Такі жсини! Такі соколи!.. Найодчайдушніший проект висував наймовчазніший з них - пілот.Він пропонував забрати брата літаком і замчати "чорт його зна й куди", туди, девже його ніхто не турбуватиме... Були інші проекти... А головне, було щиро,сердешно, гіо-братськи. І так, ніби це вони в дитинстві гаряче обговорюють якусьчергову хлоп'ячу авантюру. І ніхто нікуди не квапився вже. Хотілось отак бутивкупі і вирішувати цю проблему в затишку, під батьковим добрим поглядом і приматериній участі. Лиш Микола спитав Андрія, чи ніхто не бачив його, як він прибув,чи нічого такого підозрілого? Андрій, сміючись, запевнив, що ні. І бесіда тривала.З проблеми порятунку знову перейшли до спогадів. Розпитували Андрія про йогопригоди. Він розповідав братам і матері цікавіречі. Тим часом Галя обіцяла Андрієві навухо якусь цікаву несподіванку, метнулась десь і довго її не було. А колиповернулась -- сиділа коло брата, як на голках, з лукавою таємничою міною. Врозпалі братньої розмови до хати увійшла Катря, Андрієва подруга з тих прекраснихроків перед в'язницею й засланням. Вона увійшла... Постояла... І раптом,окрутнувшись, вийшла. - Та це ж Катря! -сказав пілот. - Катря...- захвилювавсьАндрій та й насварив сестру. А та зашепотіла навухо: - Вона тебе любить... Еге ж...Завжди, коли згадує, - плаче... Андрій щебільше захвилювався. Знав, що це правда. Бо того, що було, не можна забути. І він,власне, насварив сестру, щоб сховати своє хвилювання від всього, що бурею знялосяв нім. Але Катря зникла, як тінь. - "Добре. Потім..." - заспокоював своє серце,вирішивши за всяку ціну побачитись. Розмова пливла собі далі. Вони вже вирішили були, що власне Андрієву справунайліпше буде розв'язати уранці, на свіжу голову. Авжеж. Хоч Андрій і квапивбратів наговоритися тепер, наговоритись од усього серця, до краю, може, на довгіроки та й опівночі роз'їхатись, а вже він якось сам дасть собі раду. Давав жедосі. Бо ж за ним материна молитва й материне благословіння - а тим він ані ввогні не згорить, ані в воді не потоне. Аби лише брати були здорові та щасливі.Ніт, вирішили брати, тільки вранці. Їм взагалі пропала охота так простороз'їздитись. Потім. А тепер от найкраще б заспівати тихенько батькову улюблену,оту, що з нею старий Чумак, мабуть, і на світнародився: "0й у лісі, в лісі стоять двадубочки, Там сиділи аж два голубочки..." Та тут,власне, раптом усе й скінчилось. Зовсімнесподівано. Не встиг перший рядок журногоі такого сердешного заспіву з уст пілота дійти до кінця, власне, не встиг вінрозгорнутися в чотири голоси, щоб доспівати першу строфу, як раптом відчинилисядвері без стуку - і голуби, що вже так гарно вмостилися на гілочці, сполохані,щезли... До кімнати ввійшло двоє гостей -один в елегантній уніформі сержанта НКВД, другий -міліціонер. - Добрий день! - чемнопривітався сержант. Брати звелисяназустріч, як мур. - Сидіть, сидіть, -чемно попросив сержант і попрямував просто до Андрія. Брати сіли - військові звиразом незалежності й своєї професійної гідності, Андрій - зблідлий, алеспокійний. - Попрошу ваші документи, -звернувся сержант до Андрія так само чемно. Андрій завагався, тоді сержант узявсяза кабур пістоля. Андрій посміхнувся і подав йомупланшетку. - Гм, - гмикнув сержант,розглядаючи пашпорт, вийнятий з планшетки. - Але ж це не ваше прізвище. Вашепрізвище Андрій Чумак. Так? -Так. - Добре. Ось ордер на ваш арешт, -сержант вийняв папірець і показав його чомусь Миколі, що сидів скраю. Поза тим вінбільше не поцікавився жодним із присутніх. - Ви підете зараз з нами, - звернувся він до Андрія. - Де вашіречі? Андрій кивнув на свою валізу, щолежала на лаві. Міліціонер узяв валізу, а Андрій виліз з-за столу і став посередхати. - Все? - спитавсержант. - Все, - промовив Андрійспокійно, розстебнув шкіряні краги й кинув їх під стіну: - Це хайтут. - Ні, ні! - заспішивсержант. - Слухайте, сержанте! - промовивАндрій спокійно, але з ноткою глуму. - Навіщо вам ці два шматки шкіри? Вистачить звас моєї. Це ось малій будуть підметки. Сержант помацав краги і по тих словах поклав їх назад під стіну, насупився і став,даючи Андрієві дорогу. Андрій постоявхвилину, стріпнув чубом і подивився довгим поглядом на матір, що сиділа,закам'янівши, як від наглого удару; на сестру, на братів... Підійшов і поцілувавматір, що так і не поворухнулась. - Допобачення, мамо... (павза). - Допобачення, сестро... (павза). -Прощавайте, браття... Не поминайтелихом... Подивився на портрет батька.Повернувся й пішов. Зник. Так, наче й не булоАндрія. - Ну, от і все... - промовивМикола якось чудно в страшній тиші, зітхнув і подивився на братів - ті опустилиочі. Глянув на матір - і опустив очі сам. Мати жахливо схлипнула, наче їй забракло повітря, схопилась за серце й подаласявсім тілом до дверей... та й опустилася знов на своє місце. А тоді перевела очі насвоїх синів і довго дивилась на них диким, страшним поглядом - повним здивування,жаху, відчаю, жалю й кричущого невисловленого запитання "хто?" Бліда, як смерть,безнадійно розбита і така сполум'яніла. Дивилась мить - і, здається, дивилась цілувічність. З мукою. І нарешті прохрипілатихо: - Ох... Сини ж мої!.. Синимої... А біля стіни, втискаючись в неїспиною, стояла мала сестра їхня і дивилася теж туди, де й мати, очима, повнимиздивування й сліз, що стікали великимикраплями. Так кінчилася зустріч чотирьохбратів рідних - синів старого Чумака, добрих і вірних, що любили свій рід,нащадків славного роду ковальського. ІІ На щиті вогненному, на щиті золотомуКаїн підняв Авеля на вила і так держить його. Держить перед очима, не дає йзморгнути... А десь за ним хтось на роялі задумливо грає журну і бентежну сонатуБетховена. Місячну сонату. Хтось там теж дивиться на місяць. І грає... Вічналегенда про двох братів, вирізьблена на далекому місяці, бентежить душу, як ізавжди, як і давно-давно колись в дні золотого дитинства, своєю трагедією, своєютаємничістю нерозгаданою - таємничістю неоправданої, кричущої зради. "Навіщо?!Навіщо ж брат
|
|
|
|
