|
|
|
 |
 |
 |
| Батько та дочка - Грінченко Борис |
 |
|
Батько та дочка
БОРИСГРІНЧЕНКО БАТЬКО ТАДОЧКА Мала Маруся зосталася дома сама. її батькопішов на роботу в шахту. Ні братів, ні сестер у неї небуло; Мати її вмерла, тим вона завсігдизоставалася сама, як батько йшов нароботу. Вони прийшли сюди з села. Марусязалюбки згадує той час, як вона там із матір'ю жила. Тільки це давно, давно було!Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вонапригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливі рукивкривали її тепліше, і тихий материн голосказав: - Спи, моя голубко! Спи, моєсерденько! Багато з того, що тоді було,позабувалося - адже їй тільки чотири роки було, як мати вмерла,- але цей чарівнийобраз ніколи не зникав з душі бідноїдівчини-сироти. Її батька звали Максимом.Він був безземельний, бо Марусин дід, за панського ще права, був при панах, а нехліборобом, і через те землі йому не дано. Як Максим дружився, то його матері вжене було на світі, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам ізжінкою. У їх була тільки хатка та дворищаклапоть, а землю хліборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була,-вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тільки п'ять год за чоловіком іпожила), то тоді господарство зовсім занепало, бо й не можна було хазяйнувати безгосподині. Максим не схотів женитися вдруге; він оддав Марусю в сім'ю до своєїсестри, а сам позабивав вікна та двері у батьковій хаті та й подався заробляти нашахти. У тітки Маруся вижила чотири роки.Важко їй там було жити! Вона завсігди булаяк чужа, як приймачка у цій сім'ї. Там було вже четверо дітей та двоє старих,- тоМаруся була аж сьомою. Усім треба було надати їсти, всіх треба було якось одягти.Тітка з дядьком з усієї сили працювали, годуючи сім'ю,- тож не дивно, що воничасом натякали Марусі, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрі за дочкускількись там грошей. Тітка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодуватидівчину. А все їм здавалося часом, що Маруся - зайвий клопіт у їх; здавалося це їмтого, що важка робота в убозтві зучила їх труситися над кожноюкрихтою. Через те Маруся не знала жалуванняв цій сім'ї. Воно і свої діти тітка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч іпокартає, та й пожалує потім. А Маруся була "не своя", хоч і родичка. Тим воначула від тітки здебільшого саме бурчання та гримання і мало, дуже мало колизазнавала жалування. Eгe, вона не зналажалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навіть,як гляне мати, як погладе дитину по голівці. Оце саме й було найбільшим горембідній уразливій дівчині. Тим і образ той, як мати її пестує, нахилившись до її,Марусиного, приголов'я, зберігся в дитячій душі такийзвабливо-чарівничий. Найбільша радістьМарусі була, як у неробочий день часом приходив до неїбатько. Він дуже любив Марусю, завсігдиприносив їй якого гостинця, садовив її до себе на коліна, як вона була маленькою,і так багато розмовляв із нею, як вона підросла. З самим батьком тільки розмовлялавона зовсім щиро, сам батько тільки й знав, чим вона журилася та з чогораділа. І ото, як одного разу сиділи вонивдвох у садку, її журба за рідним пестуванням вибухнулавідразу. - Візьміть мене, візьміть мене досебе, татку! Я не хочу тут більше жити! - благала, ридаючи, дівчина, припадаючисвоєю маленькою чорнявою голівонькою батькові доколін. - Серденько моє, куди ж я тебевізьму? Адже я в казармі живу,- там тобі не можна жити,- впевняв їїбатько. - Я буду там жити, я буду вампособляти,- тільки візьміть мене! -Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самівеликі чоловіки, а дітям там не можна жити. Ніяк мені тебе, дочко,взяти. І справді не міг батько взятиМарусю. Казарма, де шахтарі жили,- це була довга, кисна й брудна будівля. В нійжили робітники й спали всі покотом на одному полу, а піл тягся через усю хату.Будівля була дуже вузька, бо між полом та другою стіною ледве можна було пройти,щоб лягти на піл. Тут не можна було жити сім'єю - ось через віщо Марусин батько неміг її до себе взяти. Але її сльозизворушили йому серце, і він почав думати, яким би способом зробити, щоб дочці буложити краще. Він згадував усіх своїх родичів, силкуючись угадати, хто з їх був биласкавіший до Марусі, щоб туди віддати її, у сестри забравши. Та нічого ненадумав. Таких родичів не було; були й гарні люди, та хто ж його знає, як у їхМарусі буде. Адже й сестра його - людина гарна, а Марусі важко в неї жити. Та ще йте: сестра гніватиметься, коли взяти в неї дівчину, а кому іншомувіддати. Відразу йому згадалося: а що, якбий справді послухатися Марусі та й узяти її жити до себе? Тільки не в казарму, а вземлянку. Бо на шахтах робітники жили то в казармі, а то ще й у низеньких,поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такі землянки, даваносамим тим шахтарям, що в їх сім'ї були. А що, якби й він попрохав собіземлянку? Звісно, мабуть, так буде, що їїне дадуть йому, та але ж: догнав - не догнав, а побігти можна. Та й єсть одназемлянка-пустка,- правда, така, що вже гіршої й не буває, так що ж його зробиш? Апроте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтамискаже,- як потрапиш до його в слушний час, то може йдасть. А вже й тарно було б жити з Марусеювдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся - от би добре було!.. Максим ужесобі в'являв те радісне - життя... Такдумаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час вінприйшов. - Нащо тобі землянка? -допитувавсь управитель. - Та дочка в менеманенька, дак не можна їй у казармі жити,- казавМаксим. - А чом же вона з матір'ю неживе? - Бо нема в неї матері, а в людейважко жити. Ото й доводиться мені до себе взяти її. А хіба ж можна в казармі з неюжити? Дозвольте вже, спасибі вам, жити в тій землянці,- однак вона без доглядурозвалиться, а ми її держатимем цілу. - Авоно й правда, що розвалиться,- подумав управитель і згодився.- Ну, гаразд,- можештуди переходити. Низько вклонившися, вийшовод управителя Максим, та й пішов просто до землянки. Вона справді була поганенька:шпаруни пообпадали, хворостяна покрівля (стелі по землянках не буває) погнулась усередину від землі, що на їй було насипано; одно віконце, та й те без шибок, адвері висіли на бік на одній завісі. Не дожидаючи, поки все те звелить управительполагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Він полагодивдвері, засклив вікно й навіть думав був заходжуватись хату мазати, та не булоколи. - Хай уже Маруся сама вимаже,-подумав Максим і, скоро прийшла неділя, узяв Марусю від сестри до себе, у своюнову хату. Весела була Маруся без краю.Байдуже їй було, що ця хата така обідрана: вона здавалась їй чудово гарною,- бо жвона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотіла. Вона, як здолала своїми малимируками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синіми кривульками, що булитакі, як квітки, і квітками, що були такі, як кривульки, і те малювання не то їй,а й Максимові навіть здавалося чудовим. Максим приладнав стіл та лаву,- і от уже йхата така, як треба, стала. Вже ж, мабуть,як і раділа Маруся, а ще дужче Максим! Який він був радий, що взяв Марусю до себе!Щодня тепер він приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а вчистенький біленький захисточок, і там його стрівала дочка, і він міг відпочити йпорадіти, дивлячись, як вона господарює, мов і справжнягосподиня. З того часу життя Максимове таМарусине пішло рівно та спокійно. Щодня вранці рано Максим ішов на роботу, аМаруся лишалася дома сама. Вона починалагосподарювати. Як жила вона в тітки, тобула найбільшою дівчиною в сім'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що їїроблять звичайно тільки більші дівчата. Тоді їй це було важко, а тепер вона радабула, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжнюгосподиню, а тепер саме цього їй і треба було. Отож, що сама знаючи, а що батькапитаючи,- вона, як уміла, варила їсти. Не завсігди їй щастило, а найбільше отойборщ дався їй узнаки,- ніяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це щене велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а після щоденноїважкої роботи в шахті Максимові завсігди добре хотілося їстиввечері. Кажу - ввечері, бо тільки ввечеріприходив він з роботи додому. Він бив вугіль, той, що їм топлять, а вугіль тойглибоко в землі лежить. Щоб досягти до його, копають глибокі колодязі (шахти) та йкопаються на всі боки попід землею,- скрізь таких нір та печер понаробляють. Отожяк залізе Максим у таку нору, глибоко-глибоко під землю, дак уже й не вилазитьзвідти ввесь день,- там і обіда те, що з дому візьме. А Маруся дома сама обідає-так, не дуже варить, а більше вчорашнє доїдає. А вже ввечері як треба вониїли. Як упорається Маруся, то звичайно шиє.Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла,- то й досить цьогобуло. А шити нове вона у сусіди Горпини вчилася. Чоловік Горпини теж на шахтіробив, а Горпина часом учила дівчат шити. Маруся замкне свою хатку та й біжить донеї вчитися. А то часом дві-три дівчини-подруги прибігали до неї шити,- щобвеселіше було. Прибіжать, набалакають повну хату і звеселятьМарусю. Увечері приходив Максим, а в свято,то й увесь день дома був. Отоді Марусі найвеселіше було. Жде було - не діждеться,як загуде машина ввечері,- ото, щоб роботу шахтарі кидали. Тільки загуде,- вонатак і метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, двері відчиняються ізнайома чорна постать стає на порозі. - Ой,які ж ви чорні, тату! - мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батькавздрить. І справді, не то одежа у Максимався чорна від вугілля, а й обличчя таке чорне від сажі, як у арапа,- тільки зубита очі блищать на чорному. - А тобі не довподоби? - сміється Максим.- Ну, то давайумиваться! Маруся тікає аж на піч, укуточок, а Максим тим часом умивається тапередягається. - От і вже! - кажевін. Маруся вилазить зі своєї схованки,прибирає швиденько, що треба, і вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столів мисці гарячий борщ парує. Повечерявши,вони розмовляють. В старовину, живучи вказармі, Максим, прийшовши з роботи, поспішався, звичайно, швидше спати. І це нечерез те саме, що він утомлявся, а й тим, що йому зовсім гидке було життя вказармі - з брудом, з пияцтвом та іншим. Він поспішався швидше заснути, щоб хоч небачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому нехотілося спати, і щовечора вони вдвох розмовляли, часом і довгенько. Маруся цікавослухала, що оповідав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригаласяз остраху, уявляючи собі, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нораось-ось завалиться й засипле його навіки,- лежить і б'є кайлом вугіль... Частозгадували вони покійну Марусину матір, і це були такі сумні, такі солодкірозмови! Але ще більше розмовляли вони просвої заміри. Тими замірами вони жили, ті заміри звеселяли їм важке та хмурнежиття. У Максима була одна мрія. Він бувбезземельний, і йому здавалося, що нема більшого щастя над те, коли чоловік маєклапоть свого поля. На шахти він пішов тим, що ніяк було хазяйнувати, а якбихазяйнувати можна було, то залюбки кинув би він шахти. І ото розмовляючи одногоразу так увечері, він звірив дочці своїмрії. - Знаєш, Марусе, що ядумаю? - А що,татку? - А добре було б жити не тут і неходити в шахту, а жити дома у своїй хаті та господарювати яктреба. - Ой і гарно ж було б, господи! -скрикує Маруся, й оченята в неї блищать. -Еге, гарно...- каже Максим.- Якби то зібрати грошей хоч трошки та купитиполе... - Ой купіть, татку,купіть! - Не дуже швидко й купиш! На цетреба грошей. Та ще хіба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скільки,пару волів або хоч коняку... Чорняваголівка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надія знову займається у дитини вочах. - Ну, то що? Ми назбираємо грошей наструмент, і на воли, й на все. - Нелегенько його збирати, дочко! А проте - бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав(тільки про це нікому не хвались). Заробити можна тут добре, а витра-чуєм на себеми не багато,- то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тількидоведеться ще поробитись добре. - А довгож? - Та таки довгенько, дочко,- зо два чизо три роки ще. Маруся зовсімзасмучується. - Та й довго ж! - каже вона,знову похнюплюючись. - Довго? Ні, це ще недовго! Та й не можна раніше. Треба, щоб ти підросла, справжньою господинею стала.Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобі десять років, а за три роки будетринадцять. І то ще мала будеш,- не впораєшся. Та дарма! Візьмемо до себе бабуОксану,- вона порядок даватиме. Баба Оксанабула під літами, та ще кріпка собі жінка, бездітна, безхатня; колись була вонахазяйкою, І' а як умер чоловік, пішла ходити по наймах та й ходила вже років здесяток. Максим знав, що вона могла б ; пособити йому і залюбки пішла б до його,бо в його хаті була б вона не за наймичку, а загосподиню. - Та навіщо ж її брати? -сперечається Маруся.- Наче я сама не впораюсь! Та я і вдень, і вночіробитиму. - Ну, воно трохи важкенько безвідпочинку день і ніч робити,- сміється Максим,- а баба Оксана тобі шкоди незробить, а порядок дасть, бо ти порядку незнаєш. - Та вже хай приходе! - говоритьврешті Маруся.- Вона не сердита. Отакенадумали батько з дочкою та й завзялись досягтисвого. Вони зосталися на шахтах і такпрожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колисьжитимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цікаве в цій справі тарозмовляли про його. Тими мріями та розмовами кращало життя Максимові та Марусі, абез їх воно було б дуже невеселе, бо й батькові, й дочці доводилось багато й важкоробити. Якби не було в їх надії, що тією роботою осягнуть вони мету бажану, було бжиття їм безрадісне. А тепер Максим з усієї сили гнався за заробітком і робивчасто над міру. Маруся ж не тільки клопоталася хатнім ділом (а це такій малійдівчині було важко), а ще й щиро вчилася шити,- вона-бо хотіла, щоб усе вмітишити, як дома господарюватиме. Отож,поробившись так ще два роки, Максим зібрав стільки грошей, що міг би вже собіклапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Він поле й купив (продав у йогослободі один чоловік), а більше нічого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного,що бував у ближній слободі. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найнявчоловіка зорати та засіяти йому ниву. А сам зостався поки на шахті, бо трапиласьтака робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути нашахтах весну до зелених свят, а вже тоді подаватися додому насело. І батько, і дочка так-то вжедожидалися тих свят! Маруся лічила б не то дні, а й години, що до тих зелених святзосталися,- та шкода, що на години лічити не знала! А й довгий здався їй цей час,-довший за ті три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч і як довго час той тягся,а таки й йому край приходив. Сьогодні вранці полічила Маруся, що жити їм на шахтахусього шість день зосталося, і сказала про це батькові, як він ішов нароботу. - Правда, правда, дочко,- відмовивМаксим,- у суботу гроші за тиждень віддаватимуть,- а тодігайда! - Ой, господи! як же ж то ще довгодо суботи! - зітхнула Маруся. - Та вжеякось доживемо! - розважав її батько.---Ну, зоставайся здорова,ясочко! II Пішовбатько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хаті і визирнула увіконце. Там сонечко вже зійшло. На дворі було весело та любо. Марусі заманулосятуди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогодні сорочку батькові, та таку, щосама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидшеодвернулась од вікна, щоб і спокуси не було, та й заходиласяшити. Як шиєш, то можна йдумати. І Маруся думала собі про те, яквони переїздитимуть звідси, та якого це клопоту буде. Та дарма - якось воно буде,а як улаштуються - от тоді добре! У своїй хаті! Своя хата дуже більша за цюземлянку та така весела! А коло хати Маруся квіток-квіток понасаджує,- от як у їїматері було - це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що він щесадитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро - свій садок! Вийдеш уйого: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червоніють - вже ж ігарно! Маруся всміхнулась радісно та й...схаменулась. За своїми думками вона й не помітила, що вже й голку з рук пустила, іне шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. І так щиренько шила дообід. Опівдні чує,- гуде машина: це обідшахтарям. Маруся й собі кинула шити та трошки підгодувалась тим, що вчора недоїли, а варити самій собі вранці не схотіла, бо дуже з сорочкою поспішалася.Попоївши,- знову до шиття. Чує й машина гуде,- це вже й татко пообідав і робитизаходився. Пошилась Маруся так ще з годину.Коли чує,- машина знову загула. Дівчина здивувалась. Чого це вона? У такий часвона не гуде,- а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цікавилася і забуласябула про це, діла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,- чує, гомін якийсь навулиці. Щось наче біжить, та ще й не одно, гомонить та кричитьщось. - Що воно за знак? - подумала Марусяй визирнула у віконце. Дивиться, біжатьлюди та щось гукають. Здалося те Марусі цікаве. Вона вискочила з хати. Люди вжеперебігли, й вона не могла ні про віщо довідатися. Та трохи згодом побачила,-біжить проз неї знайома дівчина туди, куди й людипобігли. - Галько! - гукнула вона до неї.-Галько! Галька спинилась і вздрілаМарусю. - Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що жтам зробилося - шахту залило! - ледве поспішилась казати дівчина, бо дух їй відшвидкого бігу забивало. Маруся спершу незрозуміла й спиталася: - Яку шахту?де? - Та нову шахту. Так, кажуть, водою йзалило! - А тобі ж хто казав? - спиталасяМаруся. - Та люди ж бігли та й кричали, щозалило. Ходім туди! - казала Галькапоспішаючись. Маруся мовчала. Вона ніяк немогла зрозуміти, звідки взялася вода заливати шахту, коли скрізь було сухо. Тавона не довго про це думала. Інша думка вразила її: у тій шахті робив її батько,-то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, і вона трохи невпала. - Ой, Марусю, яка ти бліда-блідастала! - скрикнула Галька, підбігаючи до неї.- От спасибі богові, що мій батько нев новій шахті, а то лихо було б! А твій, Марусю, вякій? - Уновій... - От бідна ти!..- пожалілаГалька.- Ходімо ж туди! - Ходім! ходім! -одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її засобою. - Та не так-бо швидко, сестричко! -пручалася та,- а то я не підбіжу. Відземлянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидкотуди добігли. Що ближче вони підбігали донеї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібраласявже чимала юрма,- тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішлисьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навітьтужили. Держачися за руки, полізли дівчатапоміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили,-якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразуйого пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він бувтепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахтіприбито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказувавштегерові: - Підніміть двадцять чоловік зшахт! Обидва смоки сюди з локомобільчикомшвидше! Штегер побіг. Управитель повернувсядо Семена. - Ну, та як же вонобуло? - Так! - відмовив Семен, сидячи йкривлячись часом, певне з болю.- Ми били вугіль удвох з Іваном. Коли це якзашумить! Ми зирк,- а вода так і суне! Кинулись бігти,- так хіба ж його втечеш? Якухопило нас, як понесло!.. Зараз я Івана й загубив,- утоп, мабуть, бідолаха. А явже силкуюся тільки, щоб далі від стін та від стовпів бути. А воно мене як закрутета об стовп головою - лусь! Почорніло мені в очах,- от, думаю, край! Аж воно,хвала богові, й нічого - мабуть, не дуже вдарило. Потім ще не раз било, та неголовою. Якби була сторчова шахта,- пропав би! Ну, а з похідної винесло водою набілий світ. - А правда,- казав якийсьшахтар,- у сторчовій край! А з похідної може й винести. Щастятвоє! - Та звідки ж та вода взялася? -допитувався другий шахтар. Хтось одмовив: -Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рік, як вона повна води - залило ж. Вони,мабуть, підійшли під неї або до неї та й пробилися туди,- от воно йзалило. - А ти хібазнаєш? - Авжеж знаю, бо в старій шахті булоповно води, а тепер у глиб вода пішла. -Лихо та й годі! - А скільки людей у шахті?- спитавсь управитель у десятника. - Та,хвала богові, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там,- відмовивтой. Маруся протовпилася аж до шахти. Цебула не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похідна шахта, така, що якпечера йшла у землю вглиб, і шахтарів не спускано в неї, як у сторчову, а вонипросто ходили туди... Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води.Вода дійшла вже доти, поки їй треба було, і стояла тихо. Шахта здавалася зовсіммертвою. І справді,- вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. Іїї, Марусин, батько в цій ямі. Маруcя,знесилена, сіла на вугільний вагончик, що там стояв: Галька сіпала її за руку,казала, що треба відійти від шахти, але Маруся мов не чула її, сиділа непорушне,втупивши очі в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька підождалатрохи, а далі, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею,відійшла. Тим часом людей побільшало.Поприбігали шахтарі з другої шахти. Привезено смоки, локомобіль маненький, іпочали їх становити. - А ця чого тут? -здивувався штегер, Марусю вздрівши.- Геть звідціля, тут машинастане! Маруся не ворухнулась; він узяв їїза руку. - Чуєш, ідизвідціля! Він хотів стягти її звагончика. - Не займайте мене! - скрикнулавона.- Там татко! Штегер несамохіть пустивїї руку. - Що там таке? - спитавуправитель, підходячи. - Та ось,- показавштегер,- дівчина. Батько її там. - Одведітьїї звідціля! - звелів управитель. Штегерзнов узявся до неї. - Я не хочу! Я не піду!- і пручалась, і благала Маруся.- Дайте мені тут сидіти: я нічого не робитиму, ятільки ждатиму! Почувши спірку, жінкипротовпились наперед. - Ой, господи, чия жто? - почулося поміж їми. -Максимова. - От сердешна сирота! То матеріне було, а тепер і батька нема. - Одведітьгеть жінок та дітей! - знову звелівуправитель. Жінок відштовхнули назад. Але зМарусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотілайти. - Що я вам роблю? Я буду тут, я тількидивитимусь, тільки ждатиму. Там татко!.. Ой, там же жтатко! Управителеві жалко стало Марусі. Вінпідійшов до неї. - Дівчино, йди звідціля,-тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хіба ти не хочеш, щобтвого батька вирятовано з шахти? Почувшице, Маруся відразу встала й одійшла набік. Вона сіла на ту каменюку, де попередусидів Се'мен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено).Звідси видко було все, що коло шахтиробилося. Смоки становили недовго. Трохизгодом машина забухтіла. Маруся здригнулася йустала. По той бік шахти вже лилася з кишкивода, лилася просто на землю й стікала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довгона цю нечисту воду і врешті глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добрепоменшало. Вона помилилася. У широкій ямі як було повно води, так і теперзосталося. Маруся знову сіла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись,поки поменшає води. Вона маїїо що чула з того, що робилося навкруг неї,- уся-бо їїувага повернулася на одно - на воду. Алевода не подавалась. Принаймні Маруся цього не помічала. На таку широку яму малобуло цих смоків та інших не було, бо шахта булавбога. Проминуло півгодини, година й більш.Люди порозходились. Дві жінки, що їх чоловіки в шахті були, довго стояли йплакали, але врешті й ті пішли. Зосталися самі ті, що робили коло смоків, таМаруся. Вона й тепер сиділа на каменюці, їїкілька разів хотіли прогнати, та все пожаліють і не проженуть. Тільки години задві роботи помітила дівчина добре, що вода подалась нижче від країв. Тоді вона щепильніше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком неможна було помітити. Марусю починала вже обнімати безнадійна туга. Вона довго ненасмілювалась, потім таки встала і підійшла до одногоробітника. - Дядьку,- несміливо почалавона,- чи скоро? - Що - скоро? - спитавсятрохи сердито, трохи дивуючись чоловік. -Чи скоро воду витягнете? - Ге-ге, дівчино!Ще довгенько тобі дожидатися! Ще днів із п'ять поробимось. А йди лишень звідси, незаважай! Маруся відійшла. Ті слова їївразили. Вона сподівалася, що все зробиться сьогодні. Вона була певна, що її таткоще живий. Він, певно, обрятувавсь у який закапелок,- такий, що й вода туди недосягне,- там він сидить і дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть ажчерез п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та'дже ж у татка нема чого їсти,- вінумре з голоду, коли п'ять день просидить у шахті, неївши. Ой, боже ж мій! Що їй зробити, щобпособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? БідолашнаМаруся морочила собі голову і з тугою безнадійною впевнялася, що пособити вонанічим не може, що навіть, якби життя своє віддала, то й тоді не могла б і на одинступінь посунути наперед діло. З такимитяжкими думками просиділа вона до вечора. Вона хотіла була зостатися тут і на ніч,та її взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи віддалік і пішла додому,мало розбираючи, що вона робить. Вонаввійшла в свою темну хатину, сіла на kаву, зіперлась на стіл та й заніміла так.Вона сама не помітила, як страшна втома, що відняла в неї всю силу, кинула її всон, і вона заснула як мертва, впавши налаву. Вона прокинулась несподівано середночі. Навкруги була темрява. Дівчина немогла зрозуміти, що з нею. Вона підвелася й почала згадувати, що сталося. Якухвилину вона думала, напружуючи думку, й відразу згадала, все згадала. Вонаскрикнула несамовито й кинулася з лави насередхати. Її татко в шахті, його залила вода,він умирає з голоду! Невимовна, безнадійна, страшна туга обхопила дівчину. Вонапочала ридати, але ридання те подібне було більш до несамовитого крику, ніж доридання. Округи була темрява - чорна,важка, похмура темрява, і серед цієї темряви, долі в хаті, нікому не видна, відусіх покинута, сиділа маленька посиротіла дівчинка і, обхопивши руками худіколіна, билася об ці коліна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вонагубила все, що мала в житті: оборону, любов, усе своє щастя - чи то ж могла вонане ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена головарозбилась об худі коліна? І вонаридала. Чи довго це було,- вона, звісно, незнала. Але дедалі плач її ставав усе хрипкіший, усе тихший та тихший. Ридання щезмагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати,але в горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадійну муку. Ридання потрохустихло. Дівчина припала головою до колін та так і заніміла, і якби не здригалосяіноді тіло її перемучене, була б це мертвапостать. А тим часом ніч уже кінчалась, іпохмурий невеселий день уже зазирав у вікно. Маруся не помічала цього, непомічала, як потроху білішали перед нею стіни, піч, як висувалися з темряви стілта ікони в кутку. Але як розвиднилось добре, вона помітила світ. Підвелася здолівки і хитаючися вийшла з хати. Вонапішла до шахти і пройшла до неї спотикаючись. Там була така сама робота, як івчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з ляку: за ввесь час, відколи роблено,вода подалась тільки як на піваршина. Знесилена сіла вона на ту каменюку, де йучора сиділа. Та вона не хотіла коритися тій несилі, вона хотіла бути тут,дожидатися й діждатися. І вона сиділа.Працювали, розмовляли, метушились робітники, плюскала вода, бухтіла парова машина,але все це Маруся мало й помічала. З німою тугою не спускала вона очей з ями,повної води, й ждала. Чого вона моглаждати? Так минув день, а Марусина постатьусе маячіла на каменюці. Робітники вже не прогонили її. їм було жалко дивитися нацю дівчинку, таку без краю сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшову тілі людському та й сів отут на камені, нагадуючи людям про те нещастя, про тегоре, яке ховалося там, глибоко попід землею, заховане, запечатане цією каламутноюводою. Вони давали їй їсти, та вона не схотіла. До неї прибігла Галька, приходилаГорпина,- та жінка, що вчила її шити,- вона ледве промовила з їми кілька слів.Горпина хотіла взяти дівчину з собою, та Маруся не пішла. Одначе Горпина примусилаїї з'їсти пиріжок, що принесла їй здому. Так поминув день до вечора, а ввечеріМаруся вернулася в свою хату. Не знала, що їй робити, як розважитися. Схотіламолитися. І вона молилася, проказуючи не молитву,, а свої слова, свої ледвезрозумілі благання. Це немов заспокоїло її. Вона заснула. Але спала не довго іпрокинулась іще вночі - сиділа й дожидаласвітання. Ледве свінуло надворі,- вона вжепобігла з хати. Але біля шахти було те ж: метушились робітники, бухтіла машина,хлюскали смоки. Тільки, як ближче підійшла, помітила вона й відміну: води в ямівже не було видко,- вона була десь там глибоко, і звідти тягли їїсмоки. Маруся сіла на старемісце. Вона прийшла з надією, і надіядержалася деякий час у неї'в грудях. Але потроху надія починала зникати, і пекучаніма туга безнадійная обнімала дівчину. В її маленькій голівоньці плуталисьбезладно чорні, страшні думки. Ні, ніколи не спорожнять цієї клятої безодні! Аджевона позаливала всі закапелки,- чи то ж виберуть її звідти?
|
|
|
|
