NOTICE (нотатка(лат.))
ВолодимирСамійленко народився 22 січня 1864 року в містечку Сорочинцях Миргородськогоповіту. Гімназію скінчив у Полтаві і в 1884 році вступив на філологічний відділКиївського університету, де й прослухав повний курс, але державних іспитів нездавав і вийшов з свідоцтвом про «зачет 8 се-местров». (Причиною неохоти держатиіспити на диплом було потроху розчарування і нехіть до деяких предметів і станздоров'я.)
Вийшовши з університету ішукаючи посади, потрапив у телеграф, де й прослужив «чиновником V разряда» коло 2років. З марця 1893р. перенісся до Чернігова на посаду секретаря редакції«Земского сборника», видаваного Земською управоюгуберніальною.
Писати почав рано, вже в 1кл[асі] гімназії відніс кару за вірші на вчителя. Перші віршовані проби булиросійські, по-українському став писати, здається, з половини VI класу. Перші віршінадрукував у «Зорі» за 1886 рік (здається, в № 4) — «Переспів», підписаний Й в а не н к о. Потім печатався в «Зорі» й інших укр[аїнських] виданнях. Крім поезійліричних і гумористичних, пробував себе й у драматичному роді, хоч з невеликимуспіхом («Чураївна», драм[атична] карт[ина] в V актах, «Дядькова хвороба», комедіяв III актах, виставлена вперше в Харкові Кропивницьким, «Химерний батько», жарт у2 діях (не виставлявся на сцені), «Драма без горілки», жарт (точніше фарс) у однійдії). З перекладів досі надруковано: 1-у пісню Іліади, 10 пісень Дантового пекла.Крім того, переложив комедію Мольєра «Le medecin malgre lui», яку не пущено насцену і досі не друковано, а тепер кінчаю віршований переклад «Тартюфа». Прозоюписав дуже мало і на тому полі ще не можна вияснити його emploi* (* Амплуа, роль,характер заняття, що найбільше відповідає природним здібностям(франк.)).
Чи досить цих звісток?Здається, для такого малоплідного письменника, як Самійленко, і не варт більшрозписуватися.
ЗУКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В КИЄВІ В 80-х РОКАХ XIXСТ.
Скінчившигімназію в Полтаві в 1884 році, я вибрав для університетських студій Київ, хочмені радили подаватися до Петербурга, де наука була поставлена краще. Але мене нецікавила перевага петербурзьких наукових сил над київськими. Мені здавалося, щонаука й тут, і там провадиться більш-менш однаково, а я знав уже тоді добре, щоКиїв є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, якітоді виходили в світ, друкувалися майже виключно в Києві, чув, що в Києві існуютьукраїнські гуртки, що там живуть українські письменники й наші вчені, й я рішучевибрав Київ.
Приїхав я в Київ у нещасливийдля Київського університету час: саме тоді університет справляв ювілей свогоіснування, який закінчився студентськими розрухами й замкненням університету напівроку. Вернувшись, отже, в Полтаву, я там перебув до січня, а тоді знову прибуву Київ і вступив до університету, так що перший семестр науки для нових студентівпочався не в вересні, а в січні. Не пам'ятаю, з ким із українців познайомився я зсамого початку. Здається, з К. І. Арабажиним, що тоді був гарячим українськимпатріотом, належав до українського гуртка й писав по-українськи. Потім уже, поскінченні університету він зрікся українства і трактував свою належність до йогояк заблуд молодих літ. Тоді в Києві існувало кілька українських організацій.Насамперед, т[ак] з[вана] «Стара громада», що складалася з діячів старшого віку, йкілька гуртків студентської молоді. Молодіж українська ділилася на «політиків» і«культурників». З цими останніми я швидко по приїзді познайомився і вступив догуртка, який звався «Читанкою», або «Хрестоматійним товариством». Гурток цейсправді займався складанням читанок і популярних книжок длянароду.
Не можу тепер докладно сказати, чиперша «Читанка» Хуторного була колективною роботою цього гуртка, чи особистоюпрацею Т. Лубенця. Я застав товариство «Читанку» за закінченням другої читанки —«Веселка». Цю «Веселку», цікаво й гарно складену, спіткала сумна доля. Як відомо,в ці часи російська цензура вимагала, щоб, друкуючи українські книжки, видавці невідступали від російського правопису. Цензори часом точно придержувались тогозакону (так, про таку страшну річ, як український правопис, був державний закон!),а часом задовольнялись тим, щоб стояло «ы» замість «и» і щоб були йори (ъ), а «ї»дозволяли ставити перед шелестівками. Такий правопис засвоїли потім білоруськівидання. Правопис цей тим був кращий од цілком російського, що не примушувавукраїнську інтелігенцію, і особливо галичан, що до того не звикли, читати «и» за«і» або «ї»; для народу ж, що вчився в російській школі з російських книжок, бувнавіть практичніший од справжньої української фонетики, бо не було зовсім літери«и», котру він звик був читати за«і».
Отже, зладжену таким напівросійськимправописом «Веселку» цензура друкувати не дозволила, очевидячки, не вважаючи їїкнижкою з красного письменства, на яке була обмежена тоді українська література вросійській державі.
Тоді громада нашавидрукувала цю книжку в Галичині. Але вийшло так, що в Україну все ж її не пущено,а в Галичині ніхто не хотів її купувати через її правопис, ні етимологічний, ніфонетичний; кілька сот її примірників довго спочивало в Ів. Франка на горищі, й яне знаю вже, що з нею сталось.
Гурток наш,як годиться українському гурткові, пересварився між собою й розділився на два. Непам'ятаю, які були формальні мотиви розриву, але у грунті це була боротьбапоодиноких осіб за домінуючий вплив. Відділившись, кожна частина гуртка називаласебе справжньою «Хрестоматією» й не визнавала за таку другу частину. В тійгромадці, в якій я зостався з більшістю членів, перед вели Гнат Житецький, синфілолога Павла Житецького, й Володимир Калаш, а у другій «Хрестоматії» ватажкомбув Арабажин.
Та друга «Хрестоматія» булапід протекцією професора Володимира Антоновича, і в його стали сходитися на збори.Арабажин умів з'єднати собі симпатії професора, котрий дуже цінував його здібностіі сподівався, що з його вийде неабиякий український діяч. То справді був чоловікталановитий і дуже добрий оратор. Але, видно, власна кар'єра була йому дорожча заідейні прямування, чим і можна пояснити, що він «пережив» свої українськімрії.
Наша «Хрестоматія» збираласязвичайно, в кого-небудь із членів «Старої громади»: в Володимира Науменка, в ПавлаЖитецького, у Трегубова (в колегії Павла Галагана), в Ізмаїла Новицького, вдоктора Панченка. Як я вже сказав, ми працювали над складанням популярних книжокдля народу. Були то книжки з географії, фізики, астрономії й т. ін., але затодішніх обставин майже нічого з того не могло побачити світу. Цю роботу провадилими самостійно, але часом старші громадяни задавали нам якусь спеціальну роботу.Так, Павло Житецький давав нам студіювати мову у творах Івана Вишенського,літопису Самовидця, й ми писали на ці теми реферати. Під проводом Науменказаймалися ми редагуванням української словниці, яку багато літ перед тим почавопрацьовувати Науменко й яку потім, із доручення «Старої громади», закінчив БорисГрінченко. Пробували теж складати «реальний словар» українськоїмови.
Коли судити нашу роботу побезпосередніх наслідках, то не дала вона нічого цінного для збагачення українськоїнауки. Але нам особисто дала вона багато позитивного: ми привчилися серйознішдивитися на національні прикмети нашого народу, більше свідомо їх любити; переднами відкривалися такі цінності народного духу, яких ми, може, й не добачали б безтієї виховавчої роботи.
До старих громадянми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю. Тоді ще молодь не мала звичкитрактувати все, що старіше й немодерне, як нікчемне й варте складання до архіву.Ми бачили, скільки глибокого знання, любові до народу, безінтересовності вклали тістарі діячі у свою роботу; ми бачили, що вони, а не хто інший, одслонили передусіма народами багато обдаровану душу нашого народу, існування якої непідозрівалося раніше.
Треба сказати, щонаші «старі» вміли не тільки писати, але й говорити. Досить було послухати промовНауменка або Житецького за вечерею, якою звичайно закінчувались наші офіціальнізасідання. Мова Житецького про яке-небудь Пересопницьке євангеліє або на іншуначебто таку суху тему, просто дихала поезією, ми заслухувались нею, як натхненноюпоемою.
Гостинність старих громадян буланадзвичайна. Живі з нас, певно, й досі пам'ятають ті смачні вечері, якими насчастували після наших засідань. Товариство наше мало невеличкий склад книжок, ізякого можна було їх набувати або брати дурно для роздачі при нагоді вселі.
Кожний із нас, виїжджаючи на село,вважав своїм обов'язком роздати кілька примірників «Кобзаря» та метеликів, якітоді можна було знайти.
Невелика це булалітература: крім «Кобзаря» та оповідань Квітки, Стороженка, Марка Вовчка таЛевицького-Нечуя, кілька брошур із географії, про небо та Землю, про земні сили,оповідання з Святого письма, оповідання про комах, «Граматка» Куліша та дрібніоповідання белетристичні. Ото й був майже ввесь наш книгарський запас; галицькіперіодичні видання ми одержували в дуже невеличкому числі, звичайно, в закритихрекомендованих листах, і розповсюджувати їх було малозмоги.
Але й така невинна справа, як тоймаленький склад книжок, були в ті часи річ небезпечна. Трапилось і нашому складовілихо. Під час трусу в Віктора Ігнатовича був знайдений цей склад. На щастя,Ігнатович устиг під носом у жандармів проковтнути спис осіб, який виказав би цілетовариство, і існування того товариства формально не доведено. Тим не менше,Ігнатовича на деякий час вигнано з університету на жадання адміністрації, крімцього, його судили вже звичайним судом «за безпатентную торговлю книгами вразнос», і присудили на 25 руб. кари, які й виплатило наше товариство. Книжки,звичайно, були сконфісковані.
РоковиниШевченка були в нас завше днем, до якого ми дуже готувалися. Треба було внейтральних і тому безпечних із боку поліційного, але прихильних до українствакругах знайти помешкання під вечірку, яке могло б умістити сотню або дві осіб, іце завдання блискуче виконував звичайно Ігнатович. Готувались реферати, хорові йсолові співи, вірші. Ці роковини відвідував дехто з старших громадян, а МиколаВіталійович Лисенко не відмовлявся диригувати хором або пригравав до співів. Часомпані Олена Пчілка читала на таких вечірках своїпоезії.
Роковини ці робили на молодь дужевелике враження і для широких кіл, які ще не щільно зв'язані були з українством,безперечно, мали агітаційне значення. Вечіркам нашим щастило і в тім, що їх ніразу за моїх часів не зловили жандарми.
У80-х роках київська «Стара громада» мала звичай посилати щороку двох-трьох молодихукраїнців з студентських гуртків до Галичини, щоб вони бачили українськенаціональне життя в вільніших конституційних умовах і, таким чином, докінчувалисвоє національне виховання та загартовувалися в українськійідеї.
Годиться тут коротенько розповістипро свою подорож до Галичини.
Одержавши нацю подорож від «Старої громади» сто карбованців, якої суми тоді досить було надорогу і прожиття в Галичині до двох місяців, я в 1887р., по закінченні лекцій уКиївськім університеті, виїхав до Львова. Приїхавши до Львова на ніч іпереночувавши «Под Тигрисем», я другого дня рано пішов шукати «Просвіту», бо мавлиста до секретаря Скородинського. «Просвіта» містилася тоді, здається, наВірменській вулиці. Скородинський був першим моїм чичероне по Львову, потім йогозмінили другі з львівської молоді, й я в короткім часі відвідав усе, що було меніцікаве, як закордонному українцеві: побував у редакціях, в університеті, вНароднім домі, в Академічнім братстві, побував у Ставропігії й у святого Юра.Перші мої враження зі Львова були гірші, ніж я сподівався. Я раніш не думав, щоЛьвів має так мало український характер. Майже не чув я на вулиці українськоїмови, так само майже не бачив українських написів. Зате потім, бачивши галицькісела, я побачив, що вони мають характер цілкомукраїнський.
Із місцевих діячів я завітавнайперше до Івана Франка, з яким познайомився ще раніш — у Києві під час йогоприїзду; з дружиною його був знайомий, як вона була щедівчиною.
Поселившись на кілька тижнів уЛьвові, я часто бував у Франка; ходили ми з ним у ліс на суниці, хоч небагато їхназбирали, ходили в гості на хутір до Франтішка Ржегоржа, чеха, що дуже цікавивсяукраїнцями й поміщував у «Свєтозорі» свої розвідки. В його ж я запізнав ЛюдвікаКубу, теж чеха, що спеціально студіював українську народну музику й видавукраїнські пісні з українським і чеськимтекстом.
Особа Франка особливо імпонуваламені своєю високою інтелігенцією й залізною енергією, що світилася з його очей, іразом із тим він був надзвичайно простий у поведінці з людьми; ця риса його вдачідуже до його притягала, побачивши його разів зо два, здавалося, що вже віддавна зним знайомий.
Франко, як відомо, знавбагато чужих мов. Цікаво, що, як і він мені розказував, — він терпіти не мігсистематично студіювати граматику нової для нього мови: головними йогопідручниками була цікава книжка тією мовою і словар. Між іншим, цей щирийукраїнський патріот російською мовою володів далеко краще, ніж зложених докупидесять галицьких москвофілів, що не визнають рідної мови, а мають нібито «адинрусский язык». Я потім бачив у редакції «Київської старини» одно оповіданняФранка, що він сам переклав на російську мову, й там було дуже мало помилок протиросійської мови. Він умів справді навчатися чужого, не цураючися свого, властиво,не цураючись, а ввесь вік працюючи невтомно на свойому рідномугрунті.
У Франка зустрічав я не разПавлика... Не солодко жилося тоді Франкові, але Павлик бідував іще більше, ашкода; цей скромний а щирий народний робітник заслугував кращоїдолі...
Приїхавши до Львова в той час,коли ще там провадилась наука (бо в Києві ферії починалися значно раніш), я мавнамір одвідати лекції професора Омеляна Огоновського котрий викладав історіюукраїнської літератури, але він тоді через хворобу не відвідував університету, й яз ним познайомився в його домі. Була то поверховна знайомість, що не справила намене особливо враження, хіба тільки те, що мені, як гостеві з обез'язиченоїУкраїни, було й надто дивно і приємно бачити своїми очима людину, що має змогувикладати науку в вищій школі (incredibile dictu! (Неймовірно! (франц.). — Р
По биографии Самійленко Володимир, еще заметки:
Біографія Самійленко Володимир
| Отзывы | Оставить отзыв |
