(12 вересня 1894 — 25 листопада1956)
Стати справжнім мистцем —значить умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродженняздійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творцівРозстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка — «Звенигора» (1928),«Арсенал» (1929), «Земля» (1930) — завоювали йому цілии світ; але відібралиУкраїну, підрізали його творчі крила, вкоротили йомувіку.
Користуючись залізною завісою, маючиДовженка у себе в полоні в Москві, Росія так заховувала від світу трагедіюДовженка, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Европій Америці. А оцінили його у вільному світі надзвичайно високо й щедро. Уперіодичній пресі і в товстих фахових курсах з історії кіна, нарешті, в постановіжурі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженко визнаний як один ізпершого десятка провідних мистців цілої 60-річної історії мистецтва фільму.«Перший поет кіна» — так назвав його Левіс Джекоб у своїй «Історії американськогофільму» (видання 1939 і 1947); «Земля» Довженка мала глибокий вплив на молодихкіномистців, зокрема Франції і Англії», — пише Жорж Садуль у своїй «Історіїмистецтва кіна» (Париж, вид. 1949 і 1955); найкращі японські фільми «Роша мун» і«Ворота пекла» зроблені під впливом Довженка — твердить Артур Найт у своїй книжці«Найживіше мистецтво. Панорамна історія кіна» (Нью-Йорк, 1957); «Земля» Довженка-— це твір генія; йому мусіли відступити перше місце російські кіномистціЕйзенштейн і Пудовкін — пише Айвор Монтегю у своєму есеї «Довженко — поет життявічного» (міжнародний кіноквартальник SIGHT AND SOUND, Лондон, ч. 1, літо 1957).Це лише кілька прикладів із сотень. Довженка визнали в світі справдібеззастережно.
Західні кінознавці звернулиувагу на різкий занепад творчого генія Довженка після «Землі», але ніхто нічого несказав про причини. Правда, польський часопис у Варшаві «Trybuna Ludu» (4 січня1957) у статті К. Тепліца обережно, та все ж досить виразно зазначив, щоДовженкові «не дали розвинутись повністю», що його змусили замовчати і що «великийпоет України, творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського,замовк у половині слова, залишаючи, однак, по собі кілька творів, які назавждизалишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне івелике».
Так, але Польща тепер не належитьдо «Заходу». На Заході майже не знають про роки погрому України і її культури(1930—34) і про те, що Довженко за свої фільми «Звенигора» і «Земля» був проклятийу пресі як «український буржуазний націоналіст», що він стояв під загрозоюрозстрілу. «Мене заарештують і з'їдять», — казав він тоді у родині знаного маляраВасиля Кричевського (О. Плавський. «Олександер Довженко», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНАГАЗЕТА, Мюнхен, ч. З, 1957).
Довженкоподбав про те, щоб нащадкам було ясно, що з ним сталося: він 1939 року написав«Автобіографію» (опублікована посмертно в київському журналі «Дніпро» за грудень1957), а також залишив свої передсмертні «Записні книжки», що по його смертіпоявилися в уривках під заголовком «Нотатки і матеріяли до «Поеми про море»»(«Дніпро», чч. 6 і 7, 1957).
Довженко пишев «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радістьтворчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетономДем'яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів іпостарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів бувумерти».
Довженко спробував був одкупитисьфільмом про індустріялізацію — «Іван» (1931), але нападки на нього ще більшезагострились. Чи то з власної ініціятиви, а чи, може, й за порадою «згори» —Довженко 1934 року тікає з Києва (де тоді масово арештовували і стрілялиукраїнську інтелігенцію) до Москви і подає листа товаришеві Й. Сталіну з проханням«захистити мене й допомогти мені творчорозвиватися».
Стероризувавши Довженка ізаборонивши його фільми, Сталін зіграв ролю його спасителя, записав його уросійські кіномистці, поставив його на працю в Мосфільмі, сам дав йому теми дляфільмів, послав на Далекий Схід. А тим часом міжнародний успіх «Звенигори»,«Арсеналу» і «Землі» присвоїв російській кінематографії. Це останнє не булотрудно: на Заході мало хто бере серйозно конституцію СРСР як союз рівноправнихреспублік; російське і совєтське, СРСР і Росія — там часто сприймають як синоніми.Довженко у зустрічах із закордонними кінознавцями і кіномистцями мусів видаватисебе не за українського, а за «совєтського». Він мусів прилюдно вдавати із себещасливого і байдужого до розгромленої України: «Стоячи на березі Тихого океану ідивлячись на захід, я згадував Україну, і вона постала перед моїми очима у своємусправжньому розмірі, десь там далеко на заході в лівому кутку, і це помножило моюгордість громадянина великої Радянськоїкраїни».
За темами Сталіна Довженкопоставив фільми «Аероград» (1935), «Щорс» (1936—37) і «Мічурін» (1948). Усьоготільки три фільми за 22 роки вавилонського полону в Росії! і ні один із них недорівнювався його «Землі», не додавав нічого до тієї міжнародної слави, що її вінздобув своїми українськими фільмами, зробленими лише за три роки в бідних умовахукраїнських кінофабрик.
Це марнотратствогенія в чужому полоні точило здоров'я Довженка. «Мені зараз сорок п'ять років.Признаюсь, я дуже втомився», — пише він 1939 року. В його душі ставались величніуявні українські кінотвори, він уже зібрався писати сценарій для свого фільму заповістю Гоголя «Тарас Бульба» — Сталін змусив його робити «Мічуріна» (тоді якшанованого Довженком геніяльного українського садовода Семеренка Москва замучила вконцтаборі). Між іншим, в «Мічуріні», першім кольоровім фільмі Довженка, є такиймомент: творець нових форм, утративши свою дружину, остався ізольований, самотній,невизнаний. З яскравих кольорів саду трагічна постать садовода переходить раптом учорноту вітряної осінньої ночі, у вихори сухого листя, в самотність, у смерть...Це ситуація Довженка після заборони «Землі» і вигнання зУкраїни.
Друга світова війна викликалабула надії в Довженка на якісь переміни в загальній ситуації, вона дала йому змогуприглянутись знову ближче до України (він зробив хронікальні фільми «Визволення» —1941, «Битва за нашу рідну Україну» — 1943 та «Перемога на Правобережжі» — 1945).Він побачив, що нова велика руїна не знищила Україну остаточно, але відродила їїнаціональний вільнолюбний дух. Цей духовий і політичний ріст та героїзмукраїнської людини надхнув Довженка написати «Повість полум'яних літ»(1944—45).
Проте надії на ліпше булирозвіяні новим погромом України 1946—52 років. Довженко, замість ставити «Повістьполум'яних літ», мусить робити давно загаданий Сталіним фільм про Мічуріна, апотім писати сценарій «Відкриття Антарктиди» (1952), в якому, згідно з тодішньоювимогою ЦК КПРС, він виголошує «ура!» не тільки у всьому ідеальним «русскімлюдям», але і російським царям Олександрові І і Петрові І. Можливо, це булинайчорніші роки в житті Довженка, дарма що він тоді був високопоставленимросійським вельможею із дачею в Пєрєдєлкіно коло Москви та з усіма можливимиорденами і титулами.
Цей «вельможа» бувв'язнем. Він не мав права вернутись додому, на Україну. Тільки в другій половині1952 року, коли корейська війна і близький кінець Сталіна породили почуттягрядущих перемін, удалось Довженкові вирватись в Україну, на Дніпро, доКаховського будівництва, яке він пообіцяв зробити об'єктом свого нового фільму.Його особисті записні книжки, про посмертну публікацію яких у журналі «Дніпро» мивже згадували, одначе показують що Довженко задумав фільм-реванш, фільм про вічнеморе українського життя, фільм, у якому він хотів урятувати Запорозьку Січ іВеликий Луг, що мали піти під воду, і в якому мала встати Україна, що вийшланеподоланою із терору 30-х років і другої світової війни. Фільм ще одної перемогижиття над смертю. В тих записних книжках (хоч вони не опубліковані повністю)видно, як зберіг свою душу під московськими орденами син РозстріляногоВідродження. Зустріч з Україною наче воскресилайого.
Той самий Довженко, що писав дляСталіна про маленьку Україну «в лівому кутку» з перспективи Далекого Сходу і«совєтського патріота», тепер відповідає інженерам, що кличуть його їхати з нимина Схід: «Бажаю вам щастя. Але я останусь на Дніпрі...» і потім записує: «Ядивлюсь на синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Нічого дорожчого у світі немає длямене. Я не хочу вже і нізащо не розлучуся з моєю рікою. І якщо судилося менізробити ще щось красиве і велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих ічистих… Ніколи ще я не був таким, ніколи так не відчував життя і не був такпереповнений любов'ю до свого народу… Річко моя, життя моє… чого так пізно прийшовдо твого берега, теплого і чистого?»… «Коли мені пощастить написати сценарій вдоброму здоров'ї і я не втрачу працездатности, я зроблю фільм свій на Київськійстудії... Я ніби помолодів душею, збагатшав і став людяним і чистим. Я нікуди нехочу їхати. Я бачу прояви краси мого народу, і серце моє переповненехвалою».
Довженка (точно як і Остапа Вишнюпо повороті з російської каторги) захоплює, що українська людина не змаліла, авиросла в невимовних трагедіях терору 30-х і війни 40-х років: «Виріс народрозумово, політично, морально, особливо після війни і, звичайно, за війну так, якні один народ у світі». І прямо у відповідь на тодішню розгнуздану офіційнупропаганду якоїсь расової і культурної вищости російського народу Довженко, якийпри всьому своєму полум'яному українському патріотизмі завше був далекий відшовінізму, записує: «Ми перший народ у світі, перший, і кращий, і достойніший».Зустріч із звичайною українською хатою потрясає поворотця з російського полону доглибини душі: «Білі рідні стіни з рушниками біля стелі, з двома темними сволоками.Чисто. У мене свято на душі. Як давно не був я в хаті. Як одірвався од народу. Хтоодірвав мене? І що взагалі можна творити, одірвавшись од народу? Можна втратитинайменше розуміння правдивого життя». У цих словах Довженко прямо сказав західнимприхильникам його мистецтва, чому його творчість занепала після заборони йогофільму «Земля».
15 жовтня 1952 року вКаховці Довженко нотує, що почав писати сценарій: «Учора почав писати сценарій.Але, написавши кілька сторінок, почав плакати од хвилювання і од напливу високихякихось почуттів, що їх ніби вже не витримували мої нерви і серце. Серце боліловід напливів оцих. І я подумав — що зі мною? Чи не віщує мені біди сей вибухсвященних огнів, чого так стрепенулись усі мої почуття?» І далі: «Се мусить бутивелетенський фільм. Усе, що є в мене святого, весь досвід і талант, усі думки, ічас, і мрії, і навіть сни — все для нього. Створити твір, достойний великости могонароду, — ось єдина мета, єдиний зміст мого життя. Благослови, Господи, моїнетвердії руки...»
З Каховки Довженко 4листопада приїхав до Києва, куди плянував переселитися з Москви і де на кіностудіїхотів робити новий фільм. Він нотує у записній книжці: «У Києві. Чарівнийнезабутній день. Тепло і стільки ласки в повітрі… Добра так багато, такий ябагатий, такий розчулений, і зворушений, і піднесений духовно, яким давно себе непочував. Кому і дякувати, не знаю. Подякую чистому небу, його чистоті, йогоблагородному повітрю. Юній, невмирущій красі його поезії. Україно моя... Як друзімене вітали, як мені було тепло і радісно з ними, з моїми рідними братами ісестрами. Я повертаюся на Вкраїну. Україно, рідна моя земле, радістьмоя...»
В цій радості віддзеркалюється усятрагедія насильницької розлуки Довженка з Україною, усе горе її РозстріляногоВідродження. Але вже в отих криках «я не хочу нікуди їхати» — почувається, щохтось має силу і намір таки не допустити його остаточного повернення додому. Ісправді, він таки мусів повернутися до Москви, де на нього чигала передчаснасмерть.
Як виглядав і був проведений цейостанній акт насильства над геніяльним мистцем — дасть Бог, пізніше виявиться.Факт той, що Довженкові Москва не дала змоги зробити головний твір його життя, бовін був задуманий як український твір. За чотири роки Довженкові вдалося зробитилише деякі підготовні здіймання. («Звенигору» він зробив за сто днів, а «Землю»менш як за рік!). Коли ж Довженко помер, то «Мосфільм» за українським сценаріємДовженка зробив свою російську кінокартину, до виконання якої не були допущені ніукраїнські актори, ні малярі, ні режисери. І це тоді, як в Україні кінофабрики, засвідченням київської преси, переживали гострий дефіцитсценаріїв.
Очевидно, Довженко бачив, щоостаннього і головного фільму його життя йому не дадуть зробити, тоді він кинувсядо пера. Він завше мав потяг до красного письменства і признався в цьому: «Я любивписати сценарії, бо що я особливо люблю — це народження ідеї». 1952 він відновляєзагублений сценарій забороненої «Землі», а 1954—55 пише повість «ЗачарованаДесна», яка, мов Гімаляї, піднялась над голим випаленим соцреалізмом степомрядянської літератури і піднесла українську прозу до рівня прози Гоголя. Такожзакінчив сценарій «Поема про море». Через «Зачаровану Десну» українська літературав УРСР пережила своєрідне чудо воскресіння духу і розмаху 1920-х років. Алеросійські «спасителі» Довженка і тут не прогавили: вони не дозволили видати спершуна Україні кінопоеми Довженка, які всі (може, за винятком одного «Мічуріна») булинаписані українською мовою і потім перекладені автором на російську, а видали їхспершу в російському перекладі і в перекладі на англійську з перекладуросійського. Довженка було репрезентовано світові як російського письменника. Вмосковському англомовному журналі SOVIET LITERATURE, ч. 6, 1958 надрукованийанглійський переклад «Зачарованої Десни» без зазначення, якої національности єавтор і якою мовою написаний оригінал повісті. У російському виданні прозиДовженка ИЗБРАННОЕ (Москва, в-во «Искусство», 1957, 610 стор.) не зазначено натитульній сторінці, що це переклад з української мови, а в передмовах відвидавництва і відомого російського поета Ніколая Тіхонова ні слова не сказано, щоДовженко був український режисер і письменник. За свою «Зачаровану Десну» Довженкопосмертно поставлений у кандидати на Ленінську премію не як український, а якросійський письменник — по списку «деятелей искусства й литературы РСФСР» (див.орган спілки російських письменників «Література й жизнь» за 14 січня 1958). Чи ждивно, що коли 25 листопада 1956 року навіки закрились очі, які без рентгеновогопроміння бачили серце життя і смерти, то агентство Рейтер поширило по газетахАнглії і США телеграму з Москви про смерть «РОСІЙСЬКОГО режисера Довженка»? І чиможна знайти в історії людства багато прикладів отакої розбійницької крадіжкимистецької душі і генія поневоленої нації? Звичайно, в кінцевому рахунку цякрадіжка ганебно виявиться, і то завдяки самому Довженкові, його мистецькимшедеврам, його власним заявам (ми навели вище частину з них) — завдяки усій йоготрагічній і чисто українській дорозі ідолі.
Як подає Довженко в «Автобіографії»,він народився 30 серпня 1894 в селі В'юнища коло Сосниці на Чернігівщині, в родинікозаків-хліборобів. Він підкреслює, як занепав під російським пануванням йогокозацький рід, утративши все — навіть уміння читати (ще дід був письменний, абатько вже ні); як з одинадцяти братів і сестер дожили до зрілого віку тільки їхдвоє; як мати, «народжена для пісень», «проплакала все життя»; як у Глухівськомуінституті (1911—14) «з нас готовили учителів — обрусителів краю», а він усе ж такикрадькома здобував заборонені українські книжки (журнал «Літературно-НауковийВісник», газету «Рада»). Тому така безмежна була його радість із перших же днівукраїнської національної революції і державного відродження України: «Я вигукувавна мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зірвався з цепу, щиро вірячи,що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики уробітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія вросіян, що завтра про це довідається увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас,зробить у себе те саме»… «Український сепаратистичний буржуазний рух здавався тодінайреволюційнішим рухом… про комунізм я нічого не знав» («Автобіографія»). Яксвідчить Довженків земляк інженер Петро Шох (тепер на еміграції), Довженко разоміз ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. В Києві у тіроки влада змінилася з кривавими боями 13 разів. Довженко, ніколи не відступаючи іне втікаючи, пережив у підпіллі німецькі, російсько-совєтські,російсько-монархічні і польську окупації, бачив смерть на кожному кроці і самбував під розстрілами, від яких його рятувало тількичудо.
З комунізмом Довженко зійшовся вдругій половині 1919 року, коли ліве крило найбільшої української партії есеріввирішило, що історія не лишила обложеному в «чотирикутнику смерті» відродженнюУкраїни іншої можливості, як УРСР у спілці з РСФСР і під ідейною егідоюКомінтерну. Можливо, Довженко пристав до утвореної тоді УКП (боротьбістів) і разомз нею увійшов на початку 1920 року в КП(б)У. Ми бачимо його 1919—20 року середборотьбістів у Києві в напруженій праці по організації українського культурногожиття в рамках УРСР.
За протекцієюборотьбістів йому удалось поїхати в Західню Европу. Спершу він працював у Варшавіпри українсько-польській комісії обміну і репатріяції полонених, потім бувкеруючим справ посольства УРСР у Варшаві, щоб 1922 року перебратися до Берліна напосаду секретаря генерального консульства УРСР в Німеччині. Тут здійснилась йогомрія вивчити модерне європейське мистецтво. Він покинув нелюбу йому працю впосольстві і, маючи 40-долярову місячну стипендію від Наркомосвіти УРСР, яким тодікерували боротьбісти, учився в приватній мистецькій школі експресіоніста Геккеля.В цей час його виключили з партії нібито за неподання документів начистку.
З Берліна Довженко повернувсявлітку 1923 року до Харкова, де зразу опинився в товаристві харківських романтиківна чолі з Хвильовим. Він прославився своїми карикатурами і шаржами (за підписомСашко), а також ілюстраціями до книг (напр., до «Голубих ешелонів» П. Панчатощо).
Довженко став одним ізспівфундаторів та видатних діячів ВАПЛІТЕ, взявши участь уже в перших підготовчихзборах ВАПЛІТЕ 14 жовтня 1925 року, а також поширивши на образотворчі мистецтватези Хвильового про незалежний від Москви шлях української літератури. Ценасамперед його стаття «До проблеми образотворчого мистецтва» в теоретичномузбірнику ВАПЛІТЕ, зошит перший, 1926 (нижче подаємо її з невеликими скороченнями).Тут Довженко дав рішучу відсіч на підтриману московським урядом спробу АХРР(Асоціяції Художників Революційної Росії) підпорядкувати собі неоромантичнемистецтво України та накинути йому московський «соціялістичний реалізм» іросійську убогу мистецьку традицію «передвижників» 19 століття. Довженко сміливовідзначив ізольованість від Заходу і відсталість та убогість російськогомалярства, в тому числі й «передвижників». Він жорстоко висміяв протокольнупостанову АХРР про обов'язковість для радянських мистців усіх республіксоціялістичного реалізму (тоді його називали пролетарським, монументальним і т.п.): «Це перший випадок в історії культури, де стиль «постановляють на засіданні»,— глузує Довженко. Він проголошує власний незалежний шлях українського мистецтва зйого глибокою історичною і народною традиціями і з його живим контактом ізмодерним європейським мистецтвом. АХРРові Довженко протиставив АРМУ (АсоціяціяРеволюційних Мистців України), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ умалярстві і пізніше знищена органамиНКВД.
Що Довженко до кінця остався вірнимцим поглядам, свідчить те, що вже за рік до своєї смерти, в умовах повноїмонополії московського соцреалізму, він у рецензії на Всесоюзну мистецьку виставкув Москві відважно повторив ваплітянські тези своєї молодости, які ствердили убогірезультати чвертьстолітньої диктатури соцреалізму. Він висміявпсевдоаристократичну бутафорію розкоші нової панівної кляси партбюрократів,відображувану в картинах — «з безліччю повторюваних портретів, пишних сяючихлюстер, червоних доріжок, позолочених лож, парадних форм». Відзначаючи«недолугість» картин, Довженко вимагав реабілітації заборонених мистецьких стилів,бо «мистецтво не може розвиватися за приписаними еталонами» (А. Довженко.«Искусство живописи и современность», ЛИТЕРАТУРНАЯ ГАЗЕТА за 21 червня 1966). Міжіншим, світова преса віднотувала з подивом цю сміливу статтюДовженка.
Але справжній внесок вукраїнське відродження 20-х років Довженко зробив своїми фільмами «Звенигора»,«Арсенал», «Земля», які створили українське кіномистецтво. 1926—27 року він зробивна Одеській кінофабриці ВУФКУ свої перші учнівські фільми — комедію «Ягадкікохання» та пригодницьку «Сумку дипкур'єра». Це була підготовка. Поява в 1928 роціна екранах України «Звенигори» була сенсацією. Фантастично-символічний і реальнийпляни дії, химерно переплітаючись навколо наскрізного героя — шукача скарбу дідаНевмирущого, що живе вже друге тисячоліття, — створювали почуття одности біографіїУкраїни, її окремого надзвичайного історичного шляху. Тут уперше виявилось отечисто довженківське почуття вічної краси природи та його козацьке трактуваннясмерти як складника й оновлювача життя. Сценарій до «Звенигори» писали МайкЙогансен та Юрко Тютюнник, що скоро по виході «Звенигори» був розстріляний. СамДовженко, уже через десять літ по забороні «Звенигори», писав про неї: «Звенигорав моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт»; це «прейскурант моїхтворчих можливостей»; «я зробив її одним духом — за сто днів», «не зробив, апроспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана... заговорити мовоювеликих узагальнень»(«Автобіографія»).
Щоб уможливити собідальшу працю в кіно, Довженко мусів зробити у другому своєму фільмі «Арсенал»(1929) політичну концесію Москві, змалювавши повстання проти Центральної Ради, якуДовженко сам же і захищав у 1917—18 роках. Ця концесія, як видно це і з натяку вйого «Автобіографії», завдала йому «великого болю». А проте Довженко показавкрасномовними експресіоністичними засобами красу і силу української людини, щоневмируще стоїть в осередді самоїсмерті.
Наступний фільм Довженка «Земля»(1930) став одним із кількох центральних і конгеніяльних творів РозстріляногоВідродження. Могуча незбагненна хвиля пшеничного моря під вітром, перша любов умістерійних світлотінях літньої ночі, бездоганне тичининське українське небо з«думами-кораблями» хмар — це могутня поема землі, людині і природі, життю,безмежній вітальній силі і красі України. Смерть, одначе, тут, мов краї колиски,обрамлює початок і кінець фільму. Смерть діда під яблунею, сковородинський мирнийвідхід із життя, що дає своє місце унукам і своєму садові. І смерть гвалтовназакоханого юнака, зваленого кулею в час його спонтанного радісного танцю. Алежиття тут цар — не смерть. Життя котить могутніми океанськими хвилями крізь веселіі зажурені серця людей, крізь золото пшениць, крізь краплі дощу на яблуках, крізьнебесну зливу світла. Смерть — тільки момент, тактовий перебій ритму життя.«Земля» являла собою могутнє мистецьке втілення світовідчування РозстріляногоВідродження — романтики вітаїзму. Вона накреслила власний і незалежний відросійського кіномистецтва шлях українського мистецтва фільму. До самого свого днаі грунту національна, українська, — «Земля» показала, як з органічного власногонаціонального виростає твірвселюдський.
Тому що це був проривукраїнського відродження із російської імперської в'язниці у світ на вершинимистецтва. Москва фільм заборонила, а Довженків геній ізолювала від України,замучила, приписавши собі перед світом заборонені для України твори мистця.Україна-бо не сміє мати мистецтва світового значення, лише провінційне і залежневід російського. Чи цей присуд шовіністів із Москви благословить історія? Чисмерть є сувереном над життям? Довженкові твори дали відповідь. У вільному світіуважніші дослідники вже помітили українське відродження. Згаданий на початку ЖоржСадуль пише: «Довженко українець. Ця деталь має своє значення. СРСР складається збагатьох республік, які національним характером дуже відрізняються від Росії.Багато з них, в тому числі й Україна, мали вже свої творчі школи». Садулюлишається тільки довідатись, що Москва знищила ті «школи», і тоді він нетрактуватиме передчасний упадок творчости Довженка як Довженкову особистуслабість. Знову ж Шарль Форд, редактор журналу «Французька кінематографія» таредактор «Фільмової енциклопедії», що вийшла в Парижі 1949 року, пише проДовженка:
«Справжнє мистецтво в кіновійпрактиці акумулювалось у порівняно молодому, але вже з перших кроків глибокому йтрудному до наслідування, оригінальному українському кіномистецтві, яскравим ідосі неперевершеним представником якого є Олександер Довженко. Колишні стовпиросійського кіномистецтва Ейзенштейн і Пудовкін, його супротивники векспериментальному етапі нового мистецтва, самі признаються в своїй безпорадностіперед лицем його мистецьких засобів та монументального способу їхньої передачі. Аспособи ці необмежені в цього українського режисера… Завдяки геніяльному творцевіоригінальних фільмів маємо можливість захоплюватись мистецькими основамистародавньої козацької країни, її культурою, пречудовою природою та незвичайновродливими козацькими типами». «Довженко, уроженець чарівної закутини українськоїземлі, промчав метеором на обрії нашого безрадісногосторіччя».
Довженка, його мистецтво, йогодолю не можна зрозуміти без врахування того, що він виріс у атмосфері державного ікультурного відродження України 1917—19 і 1917—30 років. Його шедеври моглипоявитися тільки в атмосфері таких само непроминальних шедеврів Тичини, Куліша,Хвильового, Курбаса, Рильського, Бажана, Яновського та інших творців РозстріляногоВідродження, що підносили українську культуру до сучасного їм рівня передовихкультур світу. І зрозуміло, що Довженків талант потрапив разом із їхніми талантамипід поліційні удари Москви 1930—34 років. Усі вони разом відвернули своїмимистецькими подвигами культурну смерть України, що її заготовила була комуністичнареставрація російського імперіялізму. Це добре розумів Довженко. У його «Повістіполум'яних літ» на високому березі Дніпра дівчина питає Орлюка, що воював усюдругу світову війну і гнав німців з України аж наЕльбу:
— Про що ти думаєш, скажи? Ти хотівби жити тут не тепер? За княгині Ольги, Ярослава, за Хмельницького? А чи через стороків?
—Тепер.
— Ія.
— Адже ми, по суті, оборонили усіминулі століття, — сказав Орлюк, дивлячись на вічне свято Задніпров'я. — Всю нашуісторію, минулу і майбутню. Ти щаслива? Так? Я щасливий тим, що не став злим, щобуду жити без ненависти й страху, що зрозумів своє місце наземлі.
Так можуть говорити лише людивеликої моральної, духової переваги іперемоги.
ЮрійЛАВРІНЕНКО
З книги «РозстрілянеВідродження»,
Мюнхен,1959.
(За книгою «Українське слово»— Т. 2. — К.,1994.)
По биографии Довженко Олександр, еще заметки:
Біографія Довженко Олександр
Життя та творчість Довженко Олександр
| Отзывы | Оставить отзыв |
