1956 рік. Післязнаменитого XX з'їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущоввжахнув світ убивчо-викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінськоїбандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повторитьсярозгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: ізкрокодилових яєць орли не вилітають. Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму ненабути людського обличчя.
Не минуло йдесяти літ після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як надУкраїною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. На той час наісторичну арену ступило бунтівливе покоління шістдесятників, яке й стало об'єктомзвірячої ненависті принишклих після критики культу особисталіністів.
Ще одебілений од необмеженоївлади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних і державних щаблях, а вчорашністалінські круки зграями потайки зліталися під чорне крило Леоніда Брежнєва ізатято гострили сокири для реваншистськоготерору.
Першими мали злетіти головирозумників із «гнилої» інтелігенції, яка за природою своєю була непримиреннимворогом будь-якої тиранії. А найпершими серед перших повинні були розкришитися підобухом нового людомору черепи вільнодумних письменників. І коли розпочаласяповзуча реставрація сталінщини, саме народні речники відкрили своїми лобами брамиконцтаборів і таємних кадебістськихпсихушок.
В Україні скорбний мартирологбрежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, якдвадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітейвійни Василеві Симоненку.
Народився ВасильАндрійович на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенніБіївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, засловами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовимипохоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хлібнасущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коливід запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — цінайбезвинніші жертви війни.
Післязакінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістикиКиївського університету. Одержавши через п'ять років диплом «літописцясучасності», працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда»,«Робітнича газета». Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тількипоезія.
Про становлення поетів, якправило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав устудентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка.По-юначому щиро повіривши після XX з'їзду КПРС в торжество правди, свободи йдемократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» і не ввійшов, авітром-вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Вжеперші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українськійлітературі з'явився самобутній і зрілийМайстер.
Як справедливо зазначаланароджена хрущовською «відлигою» критика, Симоненко вразив читача незапаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяяннямкраси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечимзавзяттям. Уже перша його збірка поезій «Тиша і грім» (1962) стала яскравим явищемне лише в тодішній зпекотілій літературі, а й у суспільному життіУкраїни.
Такий творчий старт легко мігзапаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі,сталося з багатьма його ровесниками-віршописцями. Малообдаровані від природи, алежадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у «вірні підручніпартії», аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій,одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодайтимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордоннихвояжів.
Симоненка нітрохи не манила вся цямішура. Не з службового обов'язку, а за велінням серця Василеві боліли ранирідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження.Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і посвятив своє талановите перо, що,звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі. А ще більше не подобалася їйпоетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність досуспільно-політичного руху, породженого розвінчанням злочинів сталінізмунеконформістським племенемшістдесятників.
Як відомо, напровесні 1960року в Києві з волі пробудженого хрущовською «відлигою» юнацтва був заснованийКлуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явиласяініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднатидуховні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленоїУкраїни.
Хоча на той час Симоненко жив іпрацював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенкой Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським іМихайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав поУкраїні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчихдискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити вдушах ровесників національну самосвідомість і жагу до національноговідродження.
Проте просвітницькадіяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи зконкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили вмайбутньому реставрації сталінщини на ріднійземлі.
Скоро в Клубі творчої молоді дляВасиля знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра малаперевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місцепотаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходилидесятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявилиурочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзеннихзлочинів,
Саме за участю Симоненка наоснові незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братськімогили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащахБиківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений доКиївської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі йперетворити їх у національніМеморіали.
Звичайно, керована «вірнимиленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до моральногоочищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважативисоким громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бовідтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «всфері особливого зацікавлення відповідних державнихорганів».
Щоправда, ще задовго дополітичного краху великого «кукурузника» Хрущова Симоненко чітко і недвозначноусвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди настають жадані весни. Більшетого, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільнихморозів.
Хіба ж не про повзучу реанімаціюсталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометівмирної сходки київської молоді біля пам'ятника Тарасу Шевченку в соту річницюприбуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українськійземлі? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринківпронафталіненого жупела українського буржуазного націоналізму? Чи як можна булорозцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяравбачала «наклеп на прекрасну радянську дійсність» або «паплюження соціалістичнихідеалів»?..
Скорботною епітафією звучатьслова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963року:
«Друзі мої принишкли, про них нечути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «ЛітературнаУкраїна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить,що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у«Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й«Вітчизни»…
Скільки в цих рядках гіркоти йдоконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилосятри чисниці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохифаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останнідні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його вмогилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорнісправи.
Смерть двадцятивосьмирічноголицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок,легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто несумнівається, а от що передувало тим висновкам... Не тільки в пору князювання«товариша» Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської «перебудови» на цютему було накладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секретуполягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому «обробили», а точніше — прибилиохоронці громадського порядку в міліцейськихмундирах.
Сталося це влітку 1962 року. Назалізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненкомвипадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин дообідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василевікоробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє черговихміліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічоголихого, Василь пред'явив редакційнепосвідчення.
Якби на місці Симоненкаопинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Алеохоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися.Замість того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажатищасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремоннескрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць довокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної вУкраїні книжки «Тиша і грім» зовсім невипадково.
У цивілізованих суспільствахзавжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речникамирідного народу. У протруєній класовою ненавистю більшовицькій імперії, де всізагальнолюдські поняття поставлені з ніг на голову, право говорити від іменітрудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь-якої конкуренції вборотьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського,адміністративного та карального апаратів для дискредитації, обпльовування, а то йфізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністівслово «поет» було символом не просто «гнилого інтелігента», а політичноговідступника, примаскованого контрика, потенційного вороганароду.
В останній фазі правління Хрущоваперелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30-хроків, винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найпершемісце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервованеписьменникам. Тому виховані на постулатах неосталіністської політграмоти черкаськістражі порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально булипідготовлені до того, як із нимвчинити.
Уже ніколи й нікому точно невстановити, яка «душевна» розмова відбулася в них із Симоненком, але фактзалишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камерізатриманих лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометріввід обласного центру.
Коли наступногоранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригодуВасиля, в Смілу негайно виїхали його колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко іпоет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992року «Літературна Україна». Ось уривок ізнього:
«Коли Василь (визволений зув'язнення друзями. — О. М.) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувсядо нас і закотив рукава сорочки:
— Осьподивіться... Ми жахнулися: всі руки були всинцях.
— А на тілі, здається, жоднихслідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чищо. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині,попереку.
— За що? — вихопилося внас.
— Я, бачте, їм не сподобався. Коливезли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінахповзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же:потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як добидла... — Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почавгрюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, яклещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизуна дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не мігі ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почавмене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалосьусередині...»
Щось обірвалось усередині...Оте Василеве зізнання друзям «по гарячих слідах» і є ключем до розуміння йогопередчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Смілислід шукати витоки Симоненкової трагедії. Так, його не вбили в каталажцімордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли на повільне ймученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом.Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притамувати якімедицина виявилася безсилою.
І хоч що бтам базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк небула випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом,запозиченим у гестапо, були «знешкоджені» журналіст Євген Шинкарук, художниця АллаГорська, композитор ВолодимирІвасюк...
Передчасна смерть позбавилаВасиля невідворотної неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем іпотаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А втому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життяпоета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові нашляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі,з чийогось сатанинського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростатиструповинням осоружних вигадок, підлих інсинуацій, злісних наклепів. Сліпому буловидно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованійбрежнєвській партократії.
З неймовірнимитруднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І всеж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земнетяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избраннаялирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та двікнижечки для дітей.
Відійшов ВасильСимоненко за межу життя 14 грудня 1963року.
Олекса МУСІЄНКО
Українськеслово. — Т. 3. — К.,1994.
По биографии Симоненко Василь, еще заметки:
Життя та творчість Симоненко Василь
Творчий шлях Симоненко Василь
| Отзывы | Оставить отзыв |
ГОВНО, А НЕ БИОГРАФИИ, ЧЕ ТАК МАЛО ИНФОРМАЦИИ!!!(((ГММ...ПЛИЗ делайте побольше инф..
Ответить