(1893 —1933)
Неперевершений майстер малоїпрозової форми М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль,своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На серединудвадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і бувнезмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційноїукраїнської культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925 —1928 pp.
Народився М. Фітільов (справжнєпрізвище письменника) 13 грудня 1893р. в селищі Тростянець на Харківщині (теперСумської області); навчався у початковій школі, в Богодухівській гімназії. Бравучасть у першій світовій війні, саме в окопах, серед солдатської маси усталюютьсяйого демократичні, частково й більшовицькі симпатії. З 1921p. — він у столичномуХаркові, де й дебютує як поет. Самобутній голос автора збірок “Молодість” і“Досвітні симфонії” не загубився в поетичному розмаїтті перших пореволюційнихроків. Та все ж за творчим обдарованням М. Хвильовий був прозаїком, він сам цескоро відчув і після виходу другої збірки до поезії звертався лишеепізодично.
Поява “Синіх етюдів” (1923)справила вибухове враження, вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочаснимикритиками як явище значне й цілком новаторське. “З Хвильового безперечно цікавапостать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінченанавіть, але сильна”, — писав С. Єфремов. О. Дорошкевич вважав, що збірка “Синіетюди” “придбала авторові славу першорядного письменника”. О. Білецький у відомійстатті “Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року” назвав М. Хвильового“основоположником справжньої нової українськоїпрози”.
Новели прозаїка приваблювали нелише тематичною злободенністю, а й стильовою, мистецькою самобутністю,засвідчували утвердження нової манери письма. М. Хвильовий починав як неоромантик,хоча в новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементиекспресіонізму, навіть сюрреалізму. Виражальність у його ранніх творах відчутнопревалювала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, навітьнезрідка алітерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуженезначна, композиція досить хаотична. Послаблення структурних зв'язків накомпозиційному рівні натомість зрівноважується ритмічною організацією тексту,введенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник бувнеперевершеним майстром у передачі безпосередніх вражень, миттєвих настроїв черезпредметну чи пейзажну деталь, через ланцюгасоціацій.
Подальша еволюція письменникабула непростою, й романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричнімотиви, на зміну захопленим гімнам революції приходив тверезий аналіз реальноїдійсності, а відтак і нотки осіннього суму та безнадії. Щодо настроїв, авторськихоцінок не була однорідною навіть і дебютназбірка.
Вирізнялися у “Синіх етюдах” такігероїко-романтичні новели, як “Солонський Яр”, “Легенда”, “Кіт у чоботях”. У цихранніх творах, написаних 1921 — 1922 pp., ще помітні сліди учнівства.Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніжіндивідуалізовані характери. Але М. Хвильовий був надто прозірливим і чесниммитцем, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і йогореальним втіленням. Впродовж усього творчого шляху однією з найважливіших длянього була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майжезавжди два часові плани: непривабливе сьогодення, усі вади якого проступають дужегостро, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле. Основнимкомпозиційним принципом таких новел, як “Синій листопад”, “Арабески”,“Сентиментальна історія”, “Дорога й ластівка” (частково й “Повісті про санаторійнузону”) є бінарне протиставлення сцен реальних і вимріяних, уяви й дійсності,романтичних злетів і прикрихприземлень.
Своєрідним ключем длярозкриття стильової магії М. Хвильового можна вважати новелу “Арабески”(1927).
Основний композиційний принцип“Арабесок” — протиставлення уявних і реальних епізодів. Новелу можна прочитати якпсихологічний етюд, як спробу відображення самого творчого процесу, фіксаціїпотоку свідомості митця, напівусвідомлених ідей та образів, “безшумних шумів моїхстрокатих аналогій і асоціацій”. Через авторську свідомість пропускаються картинидійсності, реальні епізоди: “Усе, що тут, на землі, загубилося в хаосіпланетарного руху і тільки ледве-ледве блищить у свідомості”, “і герої, і події, іпригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть і вже ніколи-ніколи неприйдуть”.
Одним із найважливіших упроясненні основної колізії “Арабесок” є сюрреалістичний епізод сну. Герой б'є йб'є огидного пацюка, але після кожного удару той лише збільшується в обсязі.Майстерно виписана алегорія пропонує різні прочитання. Можна її трактувати якзастереження з приводу того, що спроби побороти зло за допомогою насильства й зла— приречені. Зло й насильство не породжує добро, а лише помножує зло на землі. Цейгіркий урок вимріяної романтиками й здійсненої фанатиками революції, результатамиякої скористалася “світова сволоч”, М. Хвильовий підсумовує недвозначно чітко. Це,загалом, та ж духовна колізія, навколо якої будується новела “Я (Романтика)”.Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім'я фанатизму, в ім'я абстрактноїідеї, навіть якщо вона позірно видається найбільшою цінністю, призводять не доторжества ідеалу, а до переродження людини в дегенерата, до втрати нею самої своєїсутності.
Відмова од традиційногоописового реалізму увібрала для М. Хвильового й настанову на деструкцію художньогочасу, характерну для модерної літератури відмову од послідовного викладу подій,намагання через найрізноманітніші часові зміщення, зіткнення віддалених епізодів,часових площин, введення історичних алюзій і асоціацій досягти посилених емоційнихефектів, змістового “згущення”.
Усіромантичні позитивні герої письменника живуть поза своїм часом, у мріях проідеальне майбутнє або в спогадах про ідеальне минуле. Марить минулим редакторКарк, болісно прагнучи з'єднати розірвані історичні зв'язки (“Редактор Карк”. “А яот: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформаціїз Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця”). Карка, цього сумного донКіхота (до речі, образ дон Кіхота — один з наскрізних, поряд із образом Фауста, утворчості Хвильового), жахає усвідомлення, що революція, якій офірували себе ціліпокоління, нічого не змінила. Не знаходять себе у сірій буденній епосі Уляна,Б'янка (“Сентиментальна історія”), горбун Альоша (“Лілюлі”), в якого “очінагадують Голгофу”. Для всіх цих революційних романтиків теперішнього часу ніби йнемає. Вони почуваються закинутими (в екзистенціалістському розумінні даноготерміна) у це міжчасся, в цю потворну дійсність, де можна лише жертовно терпіти(“не героїчні будні, а героїчне терпіння — так визначає її Вероніка із“Силуетів”). Революційні романтики умоглядний задум — силою ощасливити світ —поставили над самоцінністю людської індивідуальності, відкинули традиційну мораль— і за цю абстрактну ілюзію закономірною платою був крах надій, відчуттяспустошеності, коли замість гармонійної дійсності, яку вони хотіли вибороти,панували хаос і руїна.
Виразне притчевезвучання має новела “Сентиментальна історія”. Дещо ідеалізована героїня, чиста йнаївна Б'янка, щиро захоплена революційними перетвореннями, в огні яких загинув їїстарший брат. Але швидко вона переконалася, “що прийшла якась нова дичавина і наднашою провінцією зашуміла модернізована тайга азіатщини”. Новела може бутипрочитана як життєпис втраченого покоління, трагічна історія безнадійних пошуківвтраченого часу.
У багатьох романтичнихтворах письменника звучить туга за цим втраченим часом, втраченим раєм — короткоюмиттю втіленого ідеалу. Це, у цілковитій згоді з романтичним світоглядом, періодбитви, збройного повстання, високого духовного пориву. Лише легендарні дні,коротку мить узгодження мрії та дійсності персонажі Хвильового вважаютьсвоїм, т е п е р і ш н і м часом, до якого постійно зверненіїхні ностальгічні помисли.
Що ж до надії,то її у міфологізованій світобудові прозаїка символізує Марія — людська і божамати, материнське всепрощення й любов. Це вона з'являється перед внутрішнім зоромкомунара-чекіста у перших рядках новели “Я (Романтика)”: “З далекого туману, зтихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія”. ...“воістину моя мати— втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків.Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна”. Убивши матір, геройопиняється серед мертвого степу, а над “тихими озерами загірної комуни” зникаєсвітле видиво Богоматері. Марія — центральний гуманістичний символ новели “Я(Романтика)”. У цьому високотрагедійному творі, чи не найсильнішому у прозовомудоробку письменника, автор безстрашно аналізує одну з основних колізій часу —колізію гуманізму й фанатизму. Розкривається суперечність між одвічним ідеаломлюбові й тим беззастережним служінням абстрактній ідеї, доктрині, яке, мовненаситний молох, зрештою вимагає зректися всього людського. У трактуванніосновного конфлікту твору помітний, зокрема, вплив антропософських ідей. Важливиму художній концепції новели є і розвінчування фальшивої романтики, яка заступаєсобою традиційні етичні цінності. Заполоненого сумнівами героя-чекіста,“главковерха чорного трибуналу комуни”, М. Хвильовий ставить в екстремальнуситуацію неминучого вибору. Роздвоєне єство Я-оповідача розкривається в йоговнутрішніх монологах, у повсякчасних спробахсамовиправдання.
У непримиреннійсуперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівськийобов'язок перед матір'ю — і революційний обов'язок, служіння найдорожчій ідеї. Вінще пробує якось відстрочити фатальне рішення (“я чекіст, але я і людина”), та весьпопередній шлях моральних компромісів робить розв'язку неминучою. Герой перестаєбути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями,він стає гвинтиком і заложником могутньоїсистеми.
Навіть у синівському праві востанню годину “з матір'ю побуть на самоті” героєві вже відмовлено. Коли чекістпідходить вночі до віконця материної камери, поряд миттю виростає постатьвартового-дегенерата, “вірного пса революції” на чатах. Герой тоскно подумав: “Цесторож моєї душі” і покірно побрів геть. Саме цей епізод став, очевидно, моментомостаточного зламу. Нездатному на бунт, на відстоювання себе як суверенноїособистості, героєві залишається тільки виконати волю системи, зробити те, чоговід нього ждуть недремні стражі його душі: “Тоді я у млості, охоплений пожаромякоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її головудо своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню”. Абстрактному ідолумайбутнього принесено найбільшу жертву і найбільший злочин — матеревбивство.Чекіста урочисто вітає дегенерат — цей ідеальний представник суспільства, якомупотрібні не повноцінні й незалежні люди, а засліплені фанатики. Ціною злочинуоповідач остаточно прилучився доних.
Прекрасна “загірна комуна” була дляМ. Хвильового ідеалом гуманізму, гармонійною світобудовою, де все — заради людини.Його віра в комунізм — це віра в прийдешнє торжество гуманізму. Але на рікахневинної крові не могло постати гуманне суспільство — це тверезе попередженнязвучало тоді й у М. Хвильового, й в П. Тичини, й в Є. Плужника, й в М. Куліша, цимпафосом гуманізму перейнята вся література розстріляноговідродження.
М. Хвильовий-романтик умівбути й пильним спостерігачем, аналітиком пореволюційної дійсності. Критичний,сатиричний струмінь з'являється уже в ранній його прозі. Невеликою ж повістю “ІванІванович” (1929) письменник засвідчив віртуозне володіння сатиричним жанром.Гостра іронія, нищівний сарказм письменника спрямовані проти все тих же вічнихобивателів, світової сволочі, котра скористалася плодами революції й проникла вусі соти нового суспільного організму.
Прочиновного Івана Івановича читаємо, що цей “зразковий член такої-то колегії,такого-то тресту” був зовсім чужий буржуазним звичкам. Визнавав він тільки“батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми”, звичайно ж, радянськоговиробництва. Куховарка в нього не якась там старорежимна, а “член місцевогохарчосмаку”, і герой, достатньо скромна людина, “ніколи не вимагав окремої спальнідля куховарки”, зважаючи на труднощі з житлом. Ці деталі, ніби подані з точки зоругероя, настільки виразні самі по собі, що не потребують авторськихкоментарів.
Загалом у творчій еволюціїписьменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший — це романтична,лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза. Другий, початок якого можнадатувати приблизно 1926 — 1927 pp., — це період поступового переходу доврівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністюсюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних,сатиричних інтонацій.
Уже опублікована напочатку 1924p. “Повість про санаторійну зону” була багатообіцяючою заявкоюмолодого письменника на оволодіння жанрами “великої” прози. Хоча написано твір утій же, притаманній ранньому Хвильовому, лірико-імпресіоністичній стилістиці. Тутпостає ціла галерея зайвих людей, вчорашніх палких борців за нове життя, в якомуїм тепер немає місця. І сама відгороджена від світу “санаторійна зона” —уособлення останнього прихистку цих розчарованих, відкинутих на узбіччя героїв. Узаміському санаторії збираються різні люди, здебільшого невдахи чи надломленіжиттям колишні борці, які болісно переживають крахідеалів.
Мешканці санаторію саміздебільшого усвідомлюють власну приреченість, несумісність із добою, правда,ставляться до цього по-різному. Найтверезіше дивиться на речі Анарх, недавнійбоєць революції, її “караючий меч”, котрий, переживши крах своїх ідей та ілюзій,опинився тепер на становищі безпорадного хворого: “Коли хочете, — каже він, —тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що і язайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття, були зайві люди, а тепер цізайві не тільки зайві, але й шкідливі”. Все та ж фатальна розбіжність між мрією ідійсністю так виснажує Анарха, що він перестає розрізняти де життя, а де дивовижніфантоми, породжені змученою психікою, втрачає відчуття реальності. Не знаходятьсвоїм силам застосування не лише ті, хто, як Анарх, пережив світоглядну кризу, а йті, хто, як Хлоня чи Катря, лише вступають у життя. Молодий поет Хлоня шкодує затим, що “моя епоха” “затуманила мій мозок і раптом зникла”. Дійсність давалаякнайреальніші підстави для зневіри. Нездатним щось змінити, багатьом героямМ. Хвильового єдиним виходом бачитьсясамогубство.
Але страшнішими,небезпечнішими в суспільстві є навіть не ті, хто кається, переломлюється підтягарем сумління, а ті, кого совість уже не мучить, хто у своїй катівськійдіяльності бачить сенс життя. Це Анархова подруга Майя, таємна чекістка, котравиконує в цьому тихому закутку до абсурду незвичайнуроль.
Молода жінка фанатично віддаласяборотьбі, все принесла цьому в офіру. У повсякденному житті Майя зважується наганебні вчинки: “Ви розумієте? Я просто звикла висліджувати, доносити. І оскількидо інших справ була постійна індиферентність, і оскільки я завжди пам'ятала, щоохранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу — сто чортів! — неможу без неї жити”. Шпигунство стає потребою душі, єдиним засобомсамоствердження.
Влітку 1926р., у розпаллітературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману “Вальдшнепи”. Йогоперсонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгострішіпитання доби. Йдеться про болючі проблеми національного буття,національно-культурного відродження України, про осмислення непростих уроківреволюції. Дмитро Карамазов — недавній її учасник. Він є представником тієїромантичної молоді, яка й духовно формувалася під час революції. Крах ідеалівприводить Дмитра до глибокої депресії. Він — “вічний опозиціонер”, він пробуєпереглянути й переоцінити свої погляди, але не може відмовитися від дорогої длянього ідеї національного відродження. Проте ця ідея суперечить партійній політиці.Отже, українські революційні інтелігенти опиняються на страшному роздоріжжі. Це —трагедія покоління, трагедія самогоМ. Хвильового.
Співчуваючи зневіреним,змученим сумнівами сучасникам, письменник (наскільки можна судити, не знаючиповного тексту твору) пов'язує надії на майбутнє з новим поколінням сильних,вольових людей. Оповита серпанком таємничості “московка” Аглая (нащадок, яквипливає з її споминів про знаменитого прадіда, давнього козацького роду)проголошує культ нових людей, покликаних до активної дії, “не тієї, що комсомолитьу пустопорожнє (...), а тієї, що, скажемо, Перовська”. Бо тисячі таких, як вона,вже не можуть жити без повітря. Звідси й відкидання провінційності, властивоїнаціональній вдачі українця м'якотілості — відкидання настільки безоглядне, що вполемічному запалі для них зайвим пережитком виявляється навіть...Шевченко.
Уславлення безумства хоробрих,сильних особистостей, покликаних бути вождями, проводирями мас — новий мотив утворчості прозаїка. Зрозуміло, що вкладене в уста героїв не можна ототожнювати зпоглядом автора. Та все ж висловлені в романі ідеї свідчили про серйознепрочитання творчості Ф. Ніцше, а з іншого боку — вісниківських статей Д. Донцова.Це помітно і в тогочасних памфлетах письменника. Так чи інакше, ранні романтичніконцепції М. Хвильового тепер багато в чому переосмислюються. Це був, можливо, йне відступ од романтизму як такого, а нове трактування романтичного героя. Тойактивний романтизм (романтика вітаїзму), який він пропагував, якраз і передбачаворієнтацію на сильну, діяльнуособистість.
Проте саме ці ідеї, як іроздуми про перспективи національного відродження, після журнальної публікаціїроману були піддані нищівній критиці. Шосте число журналу “Вапліте” (1927), дедрукувалася друга частина “Вальдшнепів”, було сконфісковане, повного тексту романудосі не знайдено. Цей твір сприймався значною частиною тогочасної інтелігенціїперш за все як річ публіцистична, як єдина можливість для опального автора ще разокреслити свою позицію.
Своїми памфлетамиМ. Хвильовий висловив значною мірою позиції всієї творчої інтелігенції. Йогостаття “Про “сатану в бочці”, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”(1925), була вагомим аргументом у знаменитій літературній дискусії 1925 — 1928 pp.Водночас ця публікація розкрила ще одну грань блискучого таланту М. Хвильового —таланту незрівнянного памфлетиста, пристрасного полеміста. Впродовж 1925 — 1926pp. з'явилася ще низка памфлетів, об'єднаних у цикли “Камо грядеши”, “Думки протитечії”, “Апологети писаризму”. Написаний 1926p. памфлет “Україна чи Малоросія?”був заборонений і став відомим читачеві лише1990p.
Стиль М. Хвильового-памфлетистадосить своєрідний, він і тут зостається неповторним художником. Афористичністьвисловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, історичних,літературних ремінісценцій, виваженість аргументації, поєднання гнівних інвективіз тонкою іронією — все це риси індивідуального стилю, які дозволяють оцінитипамфлети М. Хвильового як мистецькеявище.
Він виступає проти засиллясумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічногообслуговування партійної й державної політики. Автор порушує питання проорієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття просвітиуособлює тут усе відстале, епігонське, Європу М. Хвильовий трактує не якгеографічну, а як психологічну категорію. “Це — Європа грандіозної цивілізації,Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса”, це — “психологічна категорія,яка виганяє людськість із “Просвіти” на великий тракт прогресу”. Антитезою до цієїєвропейської культури, фаустівського типу людини як уособлення творчого начала,вічної жадоби пізнання й оновлення життя виступає у Хвильового “культурнийепігонізм”, примітивізм гаркун-задунайських. Плекаючи надії на розквітукраїнського мистецтва, навіть на месіанську роль своєї молодої нації, письменникнасамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного назадництва, залежностівід “російського диригента”.
Такультурологічні проблеми вже не бралися опонентами до уваги. Дискусія набиралаполітичного характеру. Хмари однієї з найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралисянад Україною. Наступала пора гірких поразок та розчарувань і для самого М.Хвильового. Перестає виходити журнал “Вапліте”, а відтак припиняє існування й самаорганізація. Письменник змушений писати покаянні листи, клястися у вірностікомуністичній ідеології. Читати ці документи (зокрема статті, спрямовані протитоваришів по перу, як-от проти футуристів чи С. Єфремова) гірко й сьогодні, тавони дають уявлення, у яку безвихідь “героїчного терпіння” був вінзагнаний.
М. Хвильовий зважується наостанній крок у своїй виснажливій боротьбі. Постріл 13 травня 1933р. був трагічноюкрапкою в історії українського відродження пореволюційних років. Проте все,здійснене ним, зосталося у скарбниці української культури як одна з неперевершенихїї сторінок, як запорука майбутнього розквіту, вимріяного М.Хвильовим.
В.Агеєва
Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь,1998.
По биографии Хвильовий Микола, еще заметки:
Короткий життєпис Хвильовий Микола
Життя та творчість Хвильовий Микола
Життєпис Хвильовий Микола
| Отзывы | Оставить отзыв |
