Народився письменник в Костянтинограді у родині залізничника, вбудинку, який зберігся до нашого часу і розташований по вулиці ім.Лєрмонтова.
У нашому місті пройшло босоноге Сашко ве дитинство, тут закінчиввін школу та учительську семінарію. Наша красноградська земля наділила йогонаснагою та творчим горінням, любов'ю до природи, до людей, до життя.
Людиноюжиттєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 20-і роки. Прийшов, щобоспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку вінспостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуттялюдських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми,відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.
Перші книгиКопиленка "Кара-Круча", "Буйний хміль", "Іменем українського народу" висунулиписьменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий часкілька разів перевидавались.
Був Копиленко членом літературих об'єднань"Плуг", потім "Гарт", ВАПЛІТЕ, "Пролітфронту", виконував обов'язки редакторажурналу "Всесвіт", входив до складу редколегії журналу "Соціалістична борозна",співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, якескорочено називалось "Кореліс".
Жадібний до всього нового, закоханий у киплячусучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі —до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). Їздив навідкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об'їздиввсю Україну, бував у Грузії.
Подорожі збагачували його новими враженнями,давали невичерпний матеріал для роздумів.
Натхненний співець сучасності, вінжив трудовим сьогоденням свого народу. Його твори — це мистецький літопис майже35-літньої історії нашої Батьківщини.
У 1930 році вийшов у світ романКопиленка "Визволення". Вийшов він тільки один раз, тому, що критика відкрила пороманові нищівний вогонь.
Тільки у 1990 році на книжкових полицях читач зновупобачив цю цікаву книгу. Читаєш зараз цей роман і вражаєшся його актуальності,вражаєшся прикро, бо ось більше як 60 років минуло, а ми весь час "боремося" зате, за що боролись герої Копиленка ще у 30-му році.
У 1932 році Копиленко пишероман про будівництво Харківського тракторного заводу — "Народжуєтьсямісто".
Цей твір став значним досягненням не тільки української, але й усієїрадянської літератури. Твір здобув неабияку популярність. Недарма тільки за першічотири роки після написання він витримав сім видань.
Глибоко усвідомлюючипостійну потребу великої і невтомної роботи по вихованню підростаючого покоління,розуміючи, що вдача людини формується в дитинстві, О. І. Копиленко приділяє дедалібільше уваги літературі для дітей.
Перша його книжка для юних читачів "Сенчинипригоди" вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато інатхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хистпедагога.
"Причин того, чому я почав писати для дітей, немало. Ще в дитинствія багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І.франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писатипро природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річкиБерестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось,мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творівДніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши Її оповідання івірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самомузахотілося так написати. Та не було ні вміння, ні сили примусити себе сістиписати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в меніожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партіїпро створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старшихтоваришів-письменників, твори яких подобались дітям.
Книжковий ринок у першіроки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося дати дітямщось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складаласяінакше, ніж Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив ічитав багато".
У 1936 році вийшов роман "Дуже добре". Автор згадує: "..."Дужедобре" я написав для дорослих читачів, зокрема, для батьків. Коли працював надцією книгою, багато розмовляв з А. С. Макаренком, з яким знайомий ще з Харкова,коли він був начальником комуни ім. Дзержинського. Антон Семенович дуже радив меніне загладжувати кутів, щоб книжка була правдивою і гострою...
І ось, коливийшло "Дуже добре", книжкою відразу заволоділи юні читачі,молодь".
Популярність роману "Дуже добре" спонукала написати продовження його— роман "Десятикласники" (1938 р.).
У всі періоди свого існування ці романибули настільною книгою у багатьох із молоді.
Коли почалася Велика Вітчизнянавійна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював нарадіостанції "Радянська Україна", що вела передачі для партизанів і населеннятимчасово окупованих районів України.
Водночас він писав і оповідання,одноактні п'єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській таросійській пресах, передруковувались і в інших країнах — у Канаді, США, країнахЛатинської Америки.
Наприкінці квітня 1945 року, як спеціальний кореспондентгазети "Радянська Україна" Олександр Іванович вилітав до Берліна і опублікував востанні дні війни про небачений героїзм радянських воїнів-визволителів, кільканарисів.
У перші післявоєнні роки О. Копиленко пише історичну драму "Чому негаснуть зорі", популярну на 'сценах театрів та роман "Лейтенанти", в якому вінодним із перших радянських письменників звертається до найпекучішої проблеми часу— повернення фронтовиків до мирної праці, якнайшвидшого відродження зруйнованогонародного господарства.
Протягом наступного десятиріччя Олександр Івановичбагато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніхлітератур, виступає як публіцист.
У творах, присвячених дітям, Копиленкобагато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо,найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуттятваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тількита людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброюта доброзичливою — так вважав Олександр Іванович.
Любив Копиленко дітей. Ідіти завжди відповідали йому взаємною любов'ю. В школах та Палаці піонерівКопиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов доприроди і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко бувзакоханий. Пташине щебетання й шум лісу — то була для Олександра Івановичанайкраща музика; ліс, степ, луки — байдуже — найкращий пейзаж; аромат квітів — чипольових, чи садових — найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця— найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь — однаково — найкраща порароку.
Натурою Копиленко був поет, хоча вірші писав лише при першихлітературних спробах. Зовні ніби похмурий, а вдачею ніби грубуватий, — він бувлірик, лагідний та замріяний.
Лагідний та замріяний, дарма, що кожен, хто йогознав, пам'ятає, який був бурхливий та галасливий у своїй поведінці ОлександрІванович: говорити тихо він не вмів, з'явившись у вашій хаті, ту ж мить знімавстрашний шарварок — умів і приспівати, ні слуху, ані голосу не мавши, вмів іпотанцювати чи, принаймні, притупнути ногами. Хата, в котрій з'являвся Копиленко,аж двигтіла стінами. Особливо, якщо Олександр Іванович реготав, а посміятися віддуші він був завжди охочий.
Бо був він життєрадісної вдачі — життєлюб ілюдинолюб. Напрочуд товариський, він приваблював людей своєю душевною щедрістю іжиттєрадісністю. Дружив Копиленко з людьми різних професій і йому завжди було прощо поговорити з ними, тому, що він був жадібний до людей, до життя в усіх йогопроявах.
Дуже любив Копиленко природу, любив тварин. Кохався в рибальстві таполюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка булипросто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він здрузями на полювання, — забував рушницю біля машини, завдавшії цим клопоту друзям— шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, колизнаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили наполювання.
Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду,з'являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань "Яквони поживають", виданий окремою книжкою у 1961 році.
Олександр Копиленко бувлюдиною яскравою, самобутньою, людиною, яка нікого не лишалабайдужим.
Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і доінших, він був хрещений батько цілої плеяди нині відомих українських письменників.Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, найого погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, аленікому і ніколи не прощав непорядності.
У листі до сина письменника ЛюбомираКопиленка Костянтин Паустовський писав: "Я дуже любив вашого батька, на мою думку,справді найдемократичнішу людину на Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайноталановиту".
Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любивкниги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добревін орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і йогодумку, його рецензії високо цінували художники.
А ще він був одним із перших уКиєві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудростівисокопрофесійного рівня.
Проте, жодне з цих захоплень не було самоціллю, всівони служили одній меті — літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттямповноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашогоземляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за їїмежами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю ісвій народ.
Передчасно пішов від нас наш улюблений письменник, та ім'я йогозавжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. НаДніпрі плаває пароплав з іменем О.Копиленка. Існує премія імені нашого земляка,яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям.
УКиєві на Байковому кладовищі височить пам'ятник, оспіванийпоетами:
"...Гойдається в зелені
вулиця міста, А він де? Все тутже,
все тут же, як завше Вкарбований профілем
в сонячне місто, Чоло своєгорде над
каменем знявши ".
Ім'я О. І. Копиленка занесено в енциклопедіюсвітової літератури.
| Отзывы | Оставить отзыв |
